Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 26

— Ми зможемо вмерти, — лагідно промовив Лайонел Грантхем.

У цьому базіканні не було й краплі сенсу. Ніхто не прийшов сюди вмирати. Всі вони були тут, бо ніхто не сподівався, що хтось загине, крім, хіба, кількох Ейнарсонових солдатів. Це якщо сприймати хлопцеві слова розумом. Але, Господь свідок, навіть я, сорокарічний детектив, який уже давно не вірив у добрих фей, раптом відчув під вологим одягом тепло. І якби хтось сказав мені: «Цей хлопець — справжній король», — сперечатися я б не став.

Зненацька бурмотіння навкруги змовкло, і було чути лише шурхіт дощу та важке гупання чобіт по бруківці — надходили люди Ейнарсона. Усі заговорили разом — щасливі, з надією, підбадьорені наближенням тих, хто мав виконати чорну роботу.

Крізь натовп проштовхався офіцер у лискучому плащі — маленький, ошатний молодий чоловік із здоровенною шаблюкою. Він вишукано віддав Грантхемові честь і заговорив англійською, якою видимо пишався: «Вітання від полковника Ейнарсона, містере! Усе йде за планом».

Я замислився над значенням останнього слова.

Грантхем усміхнувся й промовив:

— Перекажіть мою подяку полковникові Ейнарсону.

Знову з'явився банкір; тепер він набрався хоробрості й приєднався до нас. Понадходили й інші учасники нічного зібрання. Ми утворили внутрішню групу довкола статуї; нас оточувала численна юрба. Селянина, якому харкнув в обличчя Ейнарсон, я ніде не бачив.

Під дощем усі вже змокли. Ми переступали з ноги на ногу, ловили дрижаки й теревенили. День займався поволі, вихоплюючи з досвітку все більше мокрих людей, в очах яких блищала цікавість. Скраю натовп вибухнув вітальними вигуками. Решта підхопила їх. Люди забували про те, що змокли й змерзли, вони сміялися, танцювали й цілувались. До нас підійшов бородань у шкіряному пальті, вклонився Грантхемові й пояснив, що саме тепер власний Ейнарсонів полк займає Адміністративний будинок.

Настав день. Натовп розступився, щоб звільнити шлях для автомобіля в супроводі кавалерійського ескорту. Машина зупинилася перед нами. З неї вийшов полковник Ейнарсон з оголеною шаблею в руці, віддав честь і притримав дверцята, запрошуючи до салону Грантхема й мене. Він сів після нас. Від нього віяло духом перемоги, як ото від дівчат парфумами. Кавалеристи знову щільно оточили машину, і ми рушили крізь натовп до Адміністративного будинку; люди кричали й бігли за нами із щасливими розпашілими обличчями. Усе це справляло неабияке враження.

— Місто в наших руках, — повідомив Ейнарсон, відкинувшись на сидінні; вістря його шаблі впиралося в підлогу автомобіля, а руки полковник тримав на ефесі. — Президента, депутатів, майже всіх, хто має політичну вагу, заарештовано. Не зроблено жодного пострілу, не розбито жодної шибки!

Він пишався своєю революцією, і я не винуватив його за це. Зрештою, я не був певен, чи він такий уже недолугий. У нього вистачило розуму тримати своїх цивільних прихильників на площі, поки солдати робили свою справу.