Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 13

— Слухайте, Грантхеме. Більшість із того, що я розповів про себе вам і Ейнарсонові — це чистісінька вигадка. Мене послав сюди ваш дядько, сенатор Уолборн. Ви ж мали буї и в Парижі. Велику частину ваших грошей переказали в Белград. Сенатор запідозрив рекет, він не знав, чи ви ведете якусь гру самі, чи підпали під чийсь поганий вплив. Я поїхав до Белграда, дізнався, що ви тут, і прибув сюди, щоб ускочити в цю халепу. Я довідався, що гроші у вас, і поговорив з вами. Саме для цього мене й наймали. Я своє діло зробив — якщо, звісно, більше нічим не можу стати вам у пригоді.

— Я не потребую допомоги, — промовив хлопець дуже спокійно. — І все ж дякую вам. — Він підвівся й позіхнув. — Можливо, я ще побачуся з вами перед тим, як ви поїдете.

— Атож. — Мені нічого не варто було надати своєму голосу такої самої байдужості, з якою розмовляв він: мене не гнітив тягар прихованої люті. — На добраніч.

Я повернувся до себе в номер, ліг у ліжко й заснув.

Прокинувся я пізно й вирішив поснідати в номері. Я вже з'їв половину сніданку, коли у двері постукали кісточками пальців. Кремезний чоловік у пом'ятій сірій формі і з широким тесаком на поясі ступив до кімнати, віддав честь, простяг мені білий прямокутний конверт, голодними очима глянув на американські сигарети на столику й усміхнувся, коли я запропонував йому одну, тоді знову віддав честь і вийшов.

На конверті стояло моє ім'я, написане дрібними, дуже чіткими й округлими, але не дитячими літерами. Всередині була записка, що вийшла з-під того самого пера:

«Міністр поліції шкодує, що справи не дозволяють йому зустрітись із вами сьогодні пополудні».

Після підпису «Ромен Франкл» стояв постскриптум:

«Якщо вам буде зручно завітати до мене після дев'ятої вечора, то я, можливо, заощаджу трохи вашого часу. — Р. Ф.»

Нижче було наведено адресу.

Я поклав записку до кишені й гукнув: «Прошу!» — на ще один стукіт у двері.

Увійшов Лайонел Грантхем. Його обличчя було бліде й занепокоєне.

— Доброго ранку, — привітався я якомога невимушеніше, вдаючи, ніби вже й забув про події минулого вечора. — Ви вже поснідали? Сідайте і…

— О, так, дякую. Я поїв. — Його вродливе обличчя трохи почервоніло. — Щодо вчорашнього вечора… Я був…

— Забудьте про це! Ніхто не любить, коли втручаються в його справи.

— Це дуже мило з вашого боку, — промовив він, мнучи в руках капелюха. Потім, прокашлявшись, повів далі: — Ви сказали… що допоможете мені, якщо я схочу.

— Так. Допоможу. Сідайте.

Він сів, закашлявся, провів язиком по губах.

— Ви нікому не розповідали про вчорашній випадок із солдатом?

— Ні.

— Ви могли б і далі мовчати?

— Навіщо?

Він подивився на рештки мого сніданку й нічого не відповів. Я припалив сигарету й, чекаючи, почав пити каву. Грантхем засовався на стільці й, не підводячи голови, спитав:

— Ви знаєте, що вночі вбито Махмуда?

— Того чоловіка, що був з вами й Ейнарсоном у ресторані?

— Так. Його застрелили перед власним будинком одразу після півночі.

— Ейнарсон?

Хлопець аж підскочив.

— Ні! — закричав він. — Чому ви так сказали?

— Ейнарсон знав, що Махмуд заплатив солдатові за вбивство, тож він або прибрав Махмуда сам, або комусь наказав його прибрати. Ви не говорили йому про нашу вчорашню розмову?