Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 2

Горобина росла прямо над могилою моєї прабабусі — відомою на всю Україну відьмою Анастасією Черепко. Саме вона, помираючи, передала мені свій чародійський дар. З того часу, як вона померла, мабуть-то, все і пішло шкереберть.

Ніхто у моїй родині навіть уявити не міг, що я колись зможу стати сильною відьмою — адже для цього потрібен особливий характер — вигадливий, безрозсудний, трішечки капосний і хитрий. А я… Я була зовсім не такою, та й зараз не збиралася змінюватися. Я — книжковий черв’як, тихоня, завжди спочатку думаю, і тільки потім роблю.

І ось — раз, і сила однієї з наймогутніших відьом нашого часу передається не моїй двоюрідній племінниці, а мені! Мене ніхто не вчив контролювати настільки сильний дар, і, як наслідок, тримати його в узді було зовсім непросто. Я стримувалася, скільки могла, але моїх можливостей не вистачило — і Мороз, знову пожартувавши про мою силу, таки пробив головою вікно.

Я натягнула на голову в’язану шапку — все ж таки на вулиці вже середина осені, і прошмигнула в двері, ледве не прищемивши Скелета, який теж чомусь зібрався йти зі мною.

— Ні! Залишайся вдома — на вулиці холодно, і робити нічого. Краще прослідкуй за зіллям — мало що може статися…

Я вже давно зверталася до кота як до думаючої істоти, яка розуміє мене з півслова, і значною мірою так воно й було. Не дивлячись на те, що спочатку Скелет був дворовим котом, характер в нього виявився м’яким і дуже схожим на мій власний.

Кіт ображено мявкнув, але слухняно залишився по іншу сторону дверей. Я, злодійкувато озирнувшись і не побачивши сусідів, нишком приклала палець до замкової щілини — і механізм сам собою спрацював, зачиняючи двері. Такий трюк я провертала кожного разу, коли виходила з квартири чи навпаки поверталася додому. Справа в тому, що ще однією невід’ємною рисою мого характеру є неуважність, і ключі я загубила в той же день, коли заселялась у квартиру.

Дорога до кладовища зайняла в мене хвилин десять, і вже зовсім скоро я пройшла під високою аркою головного входу. Відразу ж, як тільки я переступила через невидиму лінію, що відгороджувала цвинтар від усього іншого світу, я відчула цей удушливий, проникаючий під шкіру і м’язи запах смерті. Він був повсюди, втекти від нього неможливо, і чим більше ти вириваєшся, тим швидше він дістанеться тебе, поглине без залишку…

Ці відчуття виникають у мене кожен раз, коли я потрапляю у це місце, і відпускають вони тільки тоді, коли я опиняюсь біля могили прабабусі — вона єдина тут не бажає мені зла, єдина хоче допомогти. Я швидким кроком рушила вперед, орієнтуючись по непомітним для людей незнаючих знаках — похилена береза, яка своїми гілками ніби вказує напрям руху, величезний хрест, що виблискує на сонці, і навіть трава, що стає зеленішою з можним кроком, що наближує мене до неї…

Сьогодні на кладовищі було безлюдно і тихо — що й, взагалі-то, не дивно, адже сьогодні звичайний будній день. Я вже здалека побачила високу горобину і знову пришвидшила крок, намагаючись дістатися заповітного місця якомога швидше.