Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 73

Серйозним сумнівом щодо достовірності цього свідчення є той факт, що написані власноруч і скріплені особистим підписом Домінґуса Жоржі різноманітні документи свідчать про витончений розум автора, чого не можна навіть уявити, спираючись на наведені вище рядки. Досить прочитати, наприклад, у тому самому томі, звідки ми взяли свідчення єпископа Пернамбуку, слова, якими легендарний каудільо намагається вибачити й навіть вихвалити поведінку мисливців за індіанцями у відповідь на жорстку критику з боку отців-єзуїтів.

По-перше, зауважує він, до складу війська Сан-Паулу входять люди, не внесені до списків Його Величності, які не зобов’язані йому грошима чи хлібом насущним. Вони йдуть не полонити, а скоріше цивілізовувати й окультурювати спільноту диких людей, які їдять людське м’ясо. А потім, якщо ці люті індіанці починають прислуговувати на копальнях або у полі, ніхто не бачить у цьому волаючої несправедливості, «бо ми утримуємо їх та їхніх дітей так само, як і нас самих і наших дітей», що для цих нещасних означає зовсім не полон, а неоцінну послугу, бо так вони вчяться обробляти землю, садити рослини, збирати врожаї, зрештою, працювати, аби утримувати самих себе, чого вони не вміли, доки їх цьому не навчили білі люди.

І це, за його критерієм, єдиний раціональний засіб прищепити індіанцям іскру Божу та прилучити їх до таїнств святої католицької церкви, чого достатньо для вічного спасіння, оскільки, зауважує він, «даремна праця робити з них янголів, перш ніж зробити з них людей».

Відкинувши всю цю сільську та побожну педагогіку, за допомогою якої намагалися виправдати примусову працю індіанців на користь їхніх хазяїв, неможливо знехтувати справедливим вироком, винесеним проти прабатьківської системи. Насправді не людей, а янголів намагалися створити єзуїти в своїх селах, хоча, як правило, їм не вдавалося досягти ані першого, ані другого. Ще й сьогодні цей бік життя колишніх єзуїтських місій, безсумнівно, заслуговує на найсуворішу критику.

Отже, досі залишається не розв’язаним питання, чи дійсно цей «варвар тапуі», який «навіть і розмовляти не вміє» (читай — португальською), може бути автором настільки витончених умовиводів. Утім, насправді залишається ще одна можливість: хоча ці документи, ймовірно, написані його рукою, він не має до слів, наведених у документі, а тим паче до висловлених у ньому ідеї жодного стосунку.

Хоч би як там було, не слід повністю відкидати твердження єпископа Пернамбуку, незважаючи на його злісну ворожість до бандейранта, яка простежується від першого рядка до останнього. Що ж до його слів відносно поганого знання португальської мови Домінґусом Жоржі, то цей лист є ще одним підтвердженням, поруч із безліччю подібних документів, присвячених долі мешканців Сан-Паулу XVII сторіччя. А саме це свідчення може заслуговувати на увагу, хоча місцями воно й несправедливе.

Крім цих очевидних свідчень, переважна більшість яких належить до XVII сторіччя, на нашу увагу заслуговує ще одна обставина. Здійснивши ретельний аналіз прізвиськ, поширених у колишньому капітанстві Сан-Паулу, можна переконатися, що саме за тих часів майже всі ці прізвиська мали індіанське походження. Так, Мануел Діас да Сілва був відомий як «Бішіра»; Домінґус Лемі да Сілва — як «Ботука»; Ґаспар де Годой Морейра — «Таваймана»; Франсішку Діас да Сікейра — «Апука»; Ґаспар Ваз да Кунья — «Жагуарете»; Франсішку Рамалью — «Тамарутака»; Антоніу Родрігеш ді Ґойш або да Сілва — «Тріпой». Згідно з думкою, яка не здається аж надто неправдоподібною, сам Бартоломеу Буено отримав своє прізвисько тупі Аньянгера (імовірно, через його виколоте або пошкоджене око) не від індіанців гояс, які, до речі, не розмовляли загальною мовою, а від своїх земляків. Пов’язаний з ним епізод із підпаленням горілки у склянці Педру Такеш приписує іншому першопрохіднику — Франсішку Пірешу Рібейру.