Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 71

Те, що саме жінки користувалися майже винятково загальною мовою, є надзвичайно важливим уточненням, яке доповнює дані, наведені Вієйрою. Тісніше прив’язана до домашнього вогнища, ніж чоловік, жінка була тут, як і в будь-якому іншому місці, справжнім стабілізуючим і вельми консервативним елементом, великим хоронителем домашніх традицій. Саме ці традиції, що в цьому випадку виявилися найяскравіше, поширювалася серед перших колонізаторів і поселенців завдяки жінкам кунья, з якими конкістодори брали шлюби.

Тому, що подібна ситуація тривала в Сан-Паулу протягом усього XVII століття, посприяло, й досить вагомо, те місце, яке там посідали саме представниці слабкої статі. Йдеться про таких жінок, як Інес Монтейро, відома мати сімейства Педру Такеша, яка майже без сторонньої допомоги спромоглася захистити свого сина та своїх домочадців од жорстоких супротивників. Подібні випадки слугують достатньо наочним прикладом. Оскільки значна частина чоловічого населення капітанства у складі бандейрантів періодично вирушала в походи у глиб території, це стало однією з опосередкованих підстав для створення майже матріархальної системи відносин, в якій виховувалися діти дошкільного, а іноді й шкільного віку. Перебуваючи у тісному домашньому колі поміж жінок і прислуги обидві сторони однаково не володіли мовою прибульців, розмовляючи місцевою мовою, яка була для них найприроднішим і найзвичайнішим засобом спілкування.

У звіті, складеному близько 1692 року, губернатор Антоніо Паіс ді Санді казав про жінок Сан-Паулу, що вони «красиві й мужні, а серед чоловіків поширений звичай залишати під їхнє керівництво свої дома та майно». А трохи нижче він додавав, що «діти попервах вивчають місцеву мову, а потім уже рідну», тобто португальську.

За століття після Антоніо Вієйри, Артура ді Са-і-Менезіса, Антоніо Паіса ді Санді умови, подібні тим, які, згідно з їхніми свідченнями, переважно побутували в Сан-Паулу, спостерігав у останньому десятилітті XVIII століття у Куругуаті (Парагвай) дон Фелікс де Асара. Там також жінки розмовляли тільки мовою гуарані, а чоловіки спілкувалися з ними винятково цією мовою, хоча між собою інколи користувались іспанською. Утім, така форма двомовності зникла в інших частинах Парагваю, де всі без різниці, чоловіки й жінки, спілкувалися винятково мовою гуарані й тільки найосвіченіші володіли іспанською.

Принагідно відзначимо, що той же самий Асара не забарився помітити схожість між тим, що він спостерігав у Парагваї, та тим, що стверджували стародавні мешканці Сан-Паулу. «Те ж саме, — писав він, — відбувається у величезній провінції Сан-Пабло, де португальці, забувши португальську, розмовляють лише мовою гуарані».

У час, коли він писав свої дорожні нотатки, зокрема й цю, в якій розповідає про Сан-Паулу, ці події вже належали минулому, хоча про них іще чудово пам’ятали мешканці іспанських Парагваю та провінції Ла-Плата, яким неодноразово загрожували старовинні бандейранти, що їздили цими територіями.