Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 42

Отже, патріархальна родина пропонує чудовий взірець, за яким у політичному житті мають вибудовуватися відносини між правителями й підлеглими, між монархами й підданими. Непорушний моральний закон, вищий за будь-які підрахунки та прагнення людей, може регулювати гармонію суспільного організму і тому повинен поважатися та строго виконуватися.

Цей суворий патерналізм — єдине, що можна було очікувати від найрадикальнішої опозиції, яка підживлювалася вже не ідеями Великої французької революції, ідеями цих опіополітиків, як їх уїдливо називає сам Сілва Лішбоа, а принципами, якими керувалися американці під час заснування та розбудови своєї великої республіки. Чи не одним із них був Джеймс Медісон, який наголошував на безсиллі моральних і релігійних мотивів при усуненні обставин, що спричинюють розбрат поміж громадян, а за головну мету уряду визначав ту, яка становила собою глибинну його природу, — необхідність контроля й узгодження протилежних економічних інтересів?

* * *

У Бразилії достоїнство, яким наділена влада та урядові інститути, здавалося, не могло примиритись із занадто великим значенням, яке надавалося суто матеріальним апетитам, які за найпоширенішими переконаннями вважалися другорядними та мерзенними. Аби привернути до них пошану людей було необхідно створювати урядові інститути на принципах, освячених протягом тривалого часу традиціями та суспільною думкою. Навіть Іполіту да Кошта не наважувався захищати деякі зі своїх найсміливіших переконань, не спробувавши навісити на них печатку давнини та традиції. Саме через це згадали про такий документ із досить сумнівною історією, як відомі Протоколи кортесів Ламегу, згідно з якими королівська влада поставала з договору, укладеному між першим монархом Португалії та народом, аби облагородити та надати португальського коріння принципу суспільного договору, ненависному всім реакціонерам тієї епохи.

Дійсно, традиціоналісти та «іконоборці» рухались однією і тією самою орбітою. І ті, і ті виявили себе відданими хранителями колоніальної спадщини, а відмінності, які розрізняли їх, були формальними й поверхневими. Можна сказати, що, власне, революція 1817 року в Пернамбуку хоча й була навіяна «французькими ідеями», все ж таки значною мірою являла собою нову форму вікової боротьби місцевого населення з чужинцями, власника земельних угідь із вуличним торговцем. Якби ця революція перемогла, мало ймовірно, що вона породила б яку-небудь по-справжньому суттєву трансформацію політико-економічної структури Бразилії. Ми добре знаємо, що багато хто з провідників цього руху дійсно належали до так званої земельної аристократії, і не існує жодних указівок на те, що вони були готові прийняти всі наслідки революції й розстатися зі споконвічними привілеями. Заява, з якою Антоніу Карлус звертався до juizes da alcada (суддів апеляційного суду) Баії, виправдовуючи свою участь у повстанні, не може точно передати його переконання, оскільки її метою було завоювати прихильність суддів. У будь-якому разі важко заперечувати наявність певної щирості в документі, в якому він висловлює своє рішуче неприйняття прагнення (нехай і суто теоретичного) революції, метою якої було скасування всіх соціальних бар’єрів, зрівнюючи його самого й інших представників вищого класу з найнижчими прошарками населення. Або ж, повторюючи його власні слова, неприйняття «системи, яка, позбавивши мене належності до аристократії, зрівняє мене з покидьками суспільства та бидлом усіх мастей і зрубає на кореню мої обґрунтовані сподівання на подальший прогрес і добробут».