Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 102

Якщо за своєю формою наша культура досі залишається іберійською й португальською, то це можна пояснити передусім недовершеністю того самого «американізму», який за наших часів виявляється у посиленні тиску іноземного чинника, а саме нав’язаних нам із зовні чужоземних рішень. Ще до сьогодні у нас не існує того, що можна було б назвати внутрішньою сутністю американців. «В американській дійсності кров хімічно відновлюється нервами», — так висловився один із найоригінальніших поетів сучасності.

Тут свідомо прискорюється занепад аграрного виробництва як вирішальний чинник урбаністичної гіпертрофії. Міста, які за стародавніх часів були придатками сільського світу, нарешті ствердили своє право на власне життя й своє верховенство. У дійсності протягом усієї історичної еволюції нашої країни ми можемо розглядати два одночасних і конвергентних рухи: один сприяв розширенню діяльності міських осередків, а другий обмежував вплив сільських центрів, які зрештою перетворилися на прості джерела забезпечення, у колонії міст. Якщо низка чинників і сприяла першому з цих рухів, немає жодного сумніву, що він остаточно посилився після послаблення опору колись всемогутньої аграрної цивілізації, а це призвело до зникнення умов, котрі сприяли формуванню серед нас потужної сільської аристократії та заміських центрів, наділених до того ж економічною незалежністю.

Цікаво, що поступове зникнення традиційних форм в основному збігалося зі зменшенням ваги тієї ролі, яку відігравало цукрове виробництво протягом першої половини минулого сторіччя, та витісненням цукру кавою. Існування, з одного боку, колоніальних форм виробництва, спрямованих на прискорене розшарування суспільства та формування аристократії, та, з іншого боку, форм, котрі сприяли найшвидшому нівелюванню соціальних відмінностей, зазначив Г. Хандельманн, аналізуючи розведення цих двох сільськогосподарських культур у Бразилії.

Цей історик називав каву «демократичною рослиною» порівняно з цукровою тростиною й навіть із бавовником. Він стверджував, що розведення кави не потребує ані великих площ землі, ані значних матеріальних витрат. Розподіл земельних ділянок і скорочення латифундій якнайкраще впливають на поширення цієї культури, що, своєю чергою, сприяє збільшенню загального добробуту країни.

Це спостереження, зроблене у середині ХІХ століття, здається, добре відображає умови епохи, коли вирощування кави ще не домінувало у сільському господарстві країни. Правда в тому, що принаймні у провінції Ріо-де-Жанейро й узагалі у долині Параіба кавові плантації завжди майже стовідсотково створювалися за традиційними зразками цукрових плантацій, причому кожна з них за можливості була самодостатньою. Створення й утримання подібних маєтків, звичайно, потребувало великих капіталовкладень, які міг дозволити зробити далеко не кожен. І розмежування земель ніколи не було поширеним явищем за винятком тих випадків, коли виснаження землі не виправдовувало коштів, витрачених на її експлуатацію.