Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 79

Спершу Козюренко почав допитувати Поліну. Суханова, як і вчора, заперечувала, що недавно була в Желехові. Слідчий перебив:

— Я знаю навіть, якої марки портвейн ви пили вісімнадцятого на мансарді Василя Корнійовича. Ви залишили на склянці відбитки пальців. Сподіваюсь, знаєте, що цей доказ вважається безперечним?

Суханова опустила голову і якийсь час мовчала.

— Ми умовилися з Василем, що я нікому не казатиму про ці відвідини. Він взагалі заборонив мені бувати в Желехові.

Козюренко відзначив, що Суханова ще жодного разу не помилилася: говорила про Пруся як про живого.

— Чого ви їздили в Желехів? У вас були якісь вагомі причини?

— Просто скучила за Василем.

— Чим їхали?

— Автобусом.

— Самі?

— Так.

— Знову неправда. Може, ще запевнятимете, що ви ніколи навіть не зустрічались з Вадимом Григоруком?

Суханова різко повернулась на стільці. Запитала з викликом:

— А яке це має значення?

— Має. І велике. — Козюренко постукав пальцем по столу. — Отже, ви твердите, що були з Прусем самі?

— Ні… Власне, так… — Поліна мерзлякувато зіщулилася. — Вадим Григорук возив мене.

— Він заходив у дім?

— Чекав на мене внизу.

— Коли ви пішли від Пруся?

— Точно не пам'ятаю. Здається о пів на одинадцяту.

— Для чого брали з собою Григорука?

— Я люблю його! — Це признання немов надало Поліні сили. — Я люблю його, тому і їздила. Я хотіла умовити Пруся, щоб він не переслідував нас. Одного разу вік примусив мене написати розписку на п'ятнадцять тисяч карбованців. Дім коштує більше, і я згодилась. Тоді в мене не було Вадима… Хто знав, що так трапиться?

— Що — трапиться? — швидко перепитав Козюренко.

— Що ви арештуєте Пруся. Він казав, що вже цього року залишить роботу й одружиться зі мною. А потім я зустріла Вадима. Василь Корнійович просив мене покинути Вадима, згодом почав погрожувати.

— То ви не знали про схованку у підвалі вашого дому? — Це запитання Козюренко поставив зовсім формально: Суханова, звісно, так ретельно не зберігала б власну розписку на п'ятнадцять тисяч.

— Звичайно, не знала.

— І ви піддалися на вмовляння Пруся й вирішили не розлучатися з ним?

— Він же сказав, що незабаром матиме багато грошей — стане на все життя. І тоді він одружиться зі мною. Я кохаю Вадима. А він живе в гуртожитку…

— Отже, якби Прусь подарував вам будинок на Тополиній, ви одружилися б з Григоруком?

— Ми навіть хотіли виплачувати Прусю мій борг.

Козюренко посміхнувся.

— Років п'ятнадцять?.. Не такий дурний Прусь!

— Я теж могла завдати йому прикрощів! — зло кинула Суханова.

— Отож Прусь розумів це і тому не пішов на конфлікт?

— Він любить мене, — заперечила Суханова.

— Любив?

Суханова витримала пильний погляд Козюренка.

— Гадаю, і любитиме! — відповіла впевнено. — Але тепер, коли все з'ясовано, чому мене тримають тут? Не звинувачуватимете ж ви мене в тому, що я свідомо переховувала в своєму домі чужі гроші? — Вона наголосила на слові «своєму», і Козюренко знову мимоволі посміхнувся.

— Збудованому на чужі гроші, — уточнив.

— Ну що ви! Іноді я просто позичала в Пруся. Зрештою, я поверну борг.