Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 74

Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст., як нам здається, дають додаткові аргументи на користь такої точки зору. Система “доброго порядку” повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надії стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич с боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-“виборців” волинського князя дає підставу вважати, що це князівство в системі “доброго порядку” ставало складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств.

Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами. Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.

Для з’ясування можливості створення проекту “доброго порядку” важливо, на наш погляд, розглянути питання, як він вписувався в конкретну практику міжкнязівських відносин на Русі. Ще у 1073 р. старші сини Ярослава Мудрого добилися фактичного розділу тоді вже численної князівської родини на дві частини: 1) князів-“триумвірів” та їх нащадків і 2) князів-ізгоїв. Така система створила умови для передачі Києва по ліствічному принципу (старійшинство або сеньйорат), коли Київ отримував найстаріший з князів-“триумвірів”.

Ясно, що такий підхід викликав постійний величезний опір інших князів, які попали під таку дискримінацію. Фактично цей опір вперше проявився ще у конфлікті київського князя Ізяслава Ярославича з полоцьким володарем Всеславом Брячиславичем у 1068–1069 рр. До князів-ізгоїв відносилися сини та внуки Ізяслава, сина Володимира “Святого”, нащадки старшого сина Ярослава “Мудрого” Володимира, який помер у 1152 р., а також нащадки інших синів Ярослава Вячеслава і Ігоря. Саме ці князі були ініціаторами міжкнязівських усобиць другої половини XI ст. Пізніше до них приєднався і Олег Святославич, син другого за віком князя-“триумвіра”, якого нащадки Ізяслава і Всеволода Ярославичів на початку XI-XII ст. прагнули відтіснити на другий план політичного життя Русі.