Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 48

Боротьба за Галич наприкінці 80-х років XII ст.

При висвітленні політичних подій в Галичині наприкінці XII – першої половини XIII ст. літопис показує активну позицію в них “галицьких мужів”– боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність позицій галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства говорить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання “галицьких мужів” проти Володимира: “И восташа на князь свои и не смеша его изымати ни убити, зане не вси бяхуть в думе тои, бяхуть бо ся приятелев Володимеровы”.

Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше – рішучі противники нащадка Ярослава, що хотіли заточити або вбити Володимира, друга, найбільш численна, виступала за його вигнання, і, нарешті, третя (“приятелев Володимеровы”), це прихильники князя, які теж були достатньо могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше під час свого другого князювання в Галичині.

Володимир після вигнання відправився до Угорщини з якимсь військовим загоном, а також жінкою та двома синами. Як вважає М.Баумгартен, це були згадані вище старші сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир. Цікаво, що перед вигнанням у Василька бояри забрали жінку Феодору і відправили її до батька Романа Мстиславича до Володимира. Безумовно, що це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками. У подальшому у джерелах ми не зустрінемо більше згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М.Баумгартену зробити вірогідне припущення про їх смерть в Угорщині.

Розповідаючи про ці події, І.В.Можейко – автор цікавої популярної книги “1185 рік (Схід – Захід)” – дає характеристику князю Роману та його діям, спрямованим на захоплення Галича: “Говорячи про Романа, літописи повідомляють, що він був дуже діяльний і заповзятливий, і якщо вже приймав рішення, то ніщо не могло його від цього відвернути, а от у виборі засобів для досягнення мети Роман не був перебірливим”. Ми, безумовно, не прагнемо ідеалізувати ні Романа, ні методи його діяльності, проте хочемо зазначити, що засоби досягнення мети у князя не дуже відрізнялися в негативний бік від дій інших тогочасних середньовічних володарів.

Вигнавши Володимира, бояри – прихильники Романа – запросили волинського князя до Галича. Напередодні від’їзду до Галича Роман передав Володимир-Волинський брату Всеволоду. “Роман же даде брату Всеволоду Володимерь, откудь и крст к нему целова: боле ми того не надобе Володимерь”. Навряд чи тут мова йшла про просту відмову Романа від родинних володінь. Це виглядає дуже легковажним кроком для такого серйозного політика. Скоріше всього мова йшла про створення нового міжкнязівського “тандему” (типу угоди Мстислава і Ярослава Ізяславичів в 70-х роках XII ст.).

Один з братів боровся за зміцнення позицій в новому володінні, а інший повинен був зберігати спільні вотчинні землі. Це означало, що в разі успіху Романа в Галичі, той фактично не тільки ставав князем-сувереном над галицькими, а й залишався ним над волинськими землями. Проте цього разу, як покажуть наступні події, цій системі не судилося реалізуватися. Одночасно зазначимо, що від’їзд до Галича, відмова від Володимира не призвели до серйозної втрати позицій Романа на Волині.