Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 46

Зокрема, Г.Лябуда вважає, що напади Володимира сталися пізніше, під час другого перебування князя на галицькому троні в 90-х роках XII ст., проте Б.Кюрбіс та Н.І.Щавелева доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність свідоцтв краківського хроніста.

Цікаво, що і польські, і давньоруські джерела майже в одному плані описують нового галицького князя, підкреслюють деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек повідомляє: “Hic siquidem, quodam temeritatis impetu, limites Casimiri cum latrunculis quondam irrepserat et raptas illustrium feminas, trans ultima barbarorum exterminia, iure praedocinii distraxerat. Defloratos taceo virginum flosculos, quosdam etiam immaturos (Колись він (Володимир. – авт.) неочіковано напав з розбійниками на землі Казимира, і, захопивши жінок у вельмож, увозив їх як трофеї у варварські землі. Я вже мовчу про понищені квіти дівочості, чимало з якихі ще не встигли дозріти)”. Важливо відзначити, що цей напад було здійснено на свято Успіння, що є додатковим аргументом на користь реальності свідоцтва. У літопису відзначаються також насильницькі дії князя Володимира Ярославича по відношенню до жінок та дочок галицьких бояр.

1188 р. у Південно-Західній Русі розпочинається війна за галицьку спадщину, за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.

Державний устрій удільної Русі

Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях цієї війни, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці цього періоду історії Русі в літературі, висвітлити питання, як розглядаються сучасними дослідниками державний лад і система міжкнязівських відносин в країні наприкінці XII ст. Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час, говорячи словами Б.О.Рибакова, “Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств”.

В процесі формування нової державної структури, системи феодальних відносин виключну роль тепер починає відігравати боярство представники крупних феодальних землевласників. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру у політичному житті Русі, вчений відзначає, що в той час виникає система дуумвірату, коли стольне місце контролювалося представниками різних князівських ліній, що повинно було запобігати виникненню усобиць між князями.

Про систему співволодарювання князів у Києві пише і П.П.Толочко. Проте він вважає, що в XII ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі. Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В.Черепніним, В.Т.Пашутом та М.Ф.Котлярем, які відзначають, що на Русі існував принцип спадковості володіння землями-князівствами, за винятком “Руської землі” (Київська, Переяславська і частково Чернігівська землі), що перетворилася у спільне володіння представників усієї династії східнослов’янських князів.