Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 217

Помовчавши, я пробурмотів:

— А що такого міг утнути Гіллель, щоб ото податися з Вуді? Щоб вважати, ніби мусить отак покутувати перед ним?

— Хтозна. Такі запитання треба ставити моєму батькові.

— Твоєму батькові?

— Він не такий, як ти гадаєш. І в мене таке враження, ніби він знає більше, ніж хоче мені сказати.

— Твій батько вліз у мою родину. Він принизив мого дядечка, намагаючись будь-що приголомшити Гіллеля й Вуді.

— Навпаки, мій батько ніколи не мав потреби хизуватися перед Гіллелем і Вуді, щоб набити собі ціну.

— А «феррарі»? А ті мандрівки? А вікенди в Нью-Йорку? — допитувався я.

— Це я просила його робити таке, — відказала Александра. — Мій батько справді дуже любив Гіллеля й Вуді. Та й хто їх не любив? Але робив він усе те, щоб прикрити нас із тобою. Щоб дати нам свободу, щоб ми могли спокійно жити. Він знав, що як дасть їм авто, вони поїдуть собі десь гуляти і не звертатимуть уваги ні на мене, ні на тебе. Так само було, як водив він їх і на матчі «Джаєнтс» чи запрошував до себе додому. Ти ж так хотів, щоб твої брати не знали про наші з тобою стосунки. Мій батько, Маркусе, робив усе, щоб твоя таємниця не випливла на чисту воду. Він ніколи не змагався із Солом. Твій дядечко змагався сам із собою. Він робив усе, щоб твої брати трималися подалі від нас. І ти сам цього хотів.

Я був приголомшений.

— Два тижні тому я розлучилася з Кевіном, Маркусе, — провадила вона. — Через тебе. Він прийшов сюди без попередження. Хотів зробити мені сюрприз. Коли постукав у двері мого номера, я спершу подумала, що це ти прийшов. Хтозна, чому я так подумала. І я так розчарувалася, як побачила його крізь вічко. Тоді вирішила бути чесною з ним і покинути його. Він заслуговує на те, щоб зустріти жінку, яка кохатиме його по-справжньому. Що ж до тебе, Маркусе, то я вже не можу тебе чекати. Ти справжнісінький геній, з тобою я прожила найкращі мої дні і завдяки тобі стала тією, якою є зараз. Але ти весь час порпаєшся в минулому, не розуміючи того, що я втямила вже давно.

— Ти про що?

— Про те, що найліпшими були Монклерські Ґольдмани.

Наступного дня після тієї розмови я першим літаком подався до Нью-Йорка. Мені конче потрібно було поговорити з Патриком Невілем.

Я прийшов до його дому вранці. Він був уже на роботі. Портьє дозволив мені зачекати, і я не вставав із дивана в передпокої цілий день, виходячи тільки на обід і до вбиральні. Була вже шоста вечора, коли Патрик урешті прийшов. Я підвівся. Якусь мить він дивився на мене, потім усміхнувся лагідно і сказав:

— Давно я чекав тебе.

Він запросив мене до свого помешкання й приготував каву. Ми посідали у кухні. Дивно було в ній перебувати: вперше після смерті тітоньки Аніти опинився я в цій квартирі.