Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 216
Жоель Діккер
— Добре. Я задоволена результатами. А твоя книжка як?
— Чудово. Це книга про нас. Про моїх двоюрідних братів. Про те, що сталося.
— І як вона закінчується?
— Ще не знаю. Я її ще не закінчив.
Настало мовчання, потім вона сказала:
— Усе сталося не так, як ти гадаєш, Маркі. Я не зрадила тебе. Я хотіла тебе вберегти.
І вона розповіла мені, що сталося того вечора 24 жовтня 2004 року, останнього вечора, коли Вуді був на свободі.
Того вечора вона пішла гуляти Оук-Парком з Гіллелем і Вуді, поки ми з дядечком Солом готували барбекю.
— Алекс, — звернувся до неї Вуді, — хочу, щоб ти дещо дізналася. Я не подамся до в’язниці завтра. Я втечу.
— Що? Ти з глузду з’їхав, Вуді!
— Нітрохи. Все передбачено. Мене чекає нове життя в Юконі.
— В Юконі? У Канаді?
— Так. Мабуть, ми востаннє бачимося, Алекс.
Вона заплакала.
— Не роби цього, благаю тебе!
— У мене немає вибору, — сказав Вуді.
— Та ні, є! Ти можеш відбути покарання. П’ять років минуть швидко. Коли ти вийдеш, тобі ще й тридцяти не буде!
— Немає в мене мужності сісти до в’язниці. Мабуть, не такий я сильний, яким мене вважали.
Вона обернулася до Гіллеля і почала благати його:
— Переконай його, Гіллелю, нехай відмовиться від цього задуму.
Той опустив очі.
— Я теж їду, Александро. Їду з Вуді.
Вона приголомшено завмерла.
— Та що це за лихо таке з вами обома?
— Я скоїв набагато серйозніший злочин, ніж Вуді, — сказав Гіллель. — Я зруйнував нашу родину.
— Зруйнував родину? — перепитала Александра.
— Те, що Вуді до такого дійшов, те, що матінка моя загинула, все це сталося з моєї вини. І настала пора за це заплатити. Я відвезу Вуді до Канади. У такий спосіб попрошу в нього вибачення.
— За що? Я нічогісінько не розумію з того, що ви оце мені торочите!
— Усе, що ми тобі намагаємося сказати, Алекс, це «прощавай». Ми хочемо сказати тобі, що любимо тебе. Так любимо, як ніколи не зможеш ти полюбити нас. Може, це і є причиною того, що ми їдемо звідси.
Вона плакала.
— Не робіть цього, прошу вас!
— Ми вже вирішили, — сказав Гіллель. — Нехай буде те, що буде.
Вона втерла сльози.
— Пообіцяйте мені подумати вночі. Ти ж навіть п’ять років не відбудеш, Вуді! Не псуй усього…
— Ми вже подумали, — відказав Вуді.
Обоє були переповнені рішучістю.
— А Маркус уже знає? — врешті запитала Александра.
— Ні, — відказав Вуді. — Я хотів було сказати йому, та дядечко Сол перебив. Але я таки скажу йому зараз.
— Ні, прошу тебе. Не кажи йому нічого. Благаю вас обох, нічого йому не кажіть!
— Таж від Маркуса ми не можемо нічого приховувати!
— Прошу вас тільки про одне. В ім'я нашої дружби. Нічого не кажіть вашому братові.
Александрина розповідь дуже схвилювала мене. Я завжди вважав, що Вуді з Гіллелем звірилися тільки їй, а від мене свідомо приховали свій намір. Завжди думав, що, поділившись останньою своєю таємницею з нею, вони вилучили мене з Ватаги Ґольдманів. А, виявляється, вони хотіли сказати мені, тільки Александра не дала їм цього вчинити.
— Чому, — запитав я, — чому ти вмовила їх не казати мені про це? Таж я не дав би їм утекти, я порятував би їх!
— Ти не завадив би їм, Маркі. Ніхто й ніщо не могло б їх відвернути від того задуму. Я бачила це в їхніх очах, тим-то і почала благати їх не казати цього тобі. Ти подався б із ними, Маркусе. Я знаю. Ти не покинув би Ватагу Ґольдманів. Пішов би з ними, встряв би в халепу, і тебе убили б. Як і їх ото. Благаючи нічого не казати тобі, я просила їх змилуватися над тобою. Я знала, що ти поїхав би з ними, Маркі. Я не хотіла тебе втратити. Не могла цього витерпіти. Я хотіла тебе врятувати. І все ж таки втратила тебе.