Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 213

— Про що твій роман? — питав він мене.

— Про трьох двоюрідних братів.

— Трьох братів Ґольдманів?

— Трьох братів Ґольдштайнів, — поправляв я його.

Ті, кого вже нема на світі, в книжках зустрічаються знову і обіймають одне одного.

Десять місяців писав я нашу історію, десять місяців гоїв рани моїх двоюрідних братів. Скінчив я роман про братів Ґольдштайнів напередодні Дня подяки 2005 року, точнісінько за рік після Драми.

У фінальній сцені роману про Ґольдштайнів Гіллель із Вуді їдуть автомобілем із Монреаля до Балтимора. Зупиняються в Нью-Джерсі, щоб прихопити й мене, і ми разом прямуємо далі. У Балтиморі, в будинку, що сяє вогнями, на нас чекає нерозлучне подружжя — дядечко Сол і тітонька Аніта.

48

Тієї осені 2012 року, завдяки магії роману, я знову віднайшов їх, як було й сім років тому.

Уночі, о другій годині над ранком, коли мене ніяк не брав сон, я сів на терасі. Хоч і ніч була, стояла просто-таки тропічна спека, та мені добре було надворі під сюрчання цвіркунів. Розгорнув зошит і почав писати її ім’я. І цього було досить, щоб вона постала переді мною.

— Тітонько Аніто… — пробурмотів я.

Вона всміхнулася й ніжно провела долонькою по моєму обличчю.

— Ти так само гарний, Маркі.

Я підвівся й обняв її.

— Так давно я бачив тебе, — сказав я їй. — Мені тебе страшенно бракувало.

— Мені тебе теж, янголе мій.

— Я пишу про вас книжку. Книгу про Балтиморів.

— Знаю. Маркі. Я прийшла сказати ось що: облиш мордувати себе минулим. Спершу книга про братів, тепер — книга про Балтиморів. Пора вже писати книгу про своє життя. Ти ні в чому не винен і нічого не міг удіяти, Маркусе. Ми самі в цьому винні. Кожен відповідає за своє життя. Ми відповідаємо за те, що з нами відбувається. Маркусе, небоже мій, любий мій, чуєш, немає ні в чому твоєї вини. І Александра ні в чому не винна. Ти повинен позбутися цих примар.

Вона підвелася.

— Ти куди? — запитав я.

— Не можу я тут залишатися.

— Чому?

— На мене чекає твій дядечко.

— Як він?

Вона всміхнулася.

— Добре. Каже, завжди знав, що ти напишеш книгу про нього.

Вона знову всміхнулася, помахала мені рукою й зникла в темряві.

49

Мій роман вийшов 2006 року, й успіх його, що перевершував усі очікування, повернув мені моїх двоюрідних братів. Вони були скрізь: у книгарнях, у руках читачів, в автобусах, у метро, в літаках. Вони невідступно супроводжували мене в турне по всій країні, коли я рекламував книжку після її виходу.

З Александрою я більше не мав контактів. Але бачив її незліченну кількість разів, хоч вона й не знала того. Її кар’єра стрімко злетіла вгору. Упродовж 2005 року рейтинги її першого диску знай росли, аж у грудні сягнули продажу в півтора мільйона примірників, і її головний хіт піднявся на чільне місце в усіх американських чартах. Вона відразу ж уславилася. Вихід моєї книжки збігся з появою її другого альбому. Для неї то був цілковитий тріумф. І слухачі, й критики були в захваті.

Я ніколи не переставав кохати її. Ніколи не переставав нею захоплюватися. Регулярно бував на її концертах, щоб поглянути на неї. Сидячи в темній залі, непомітний поміж тисячами слухачів, я ворушив вустами разом із нею, повторюючи слова пісень, які знав напам’ять, здебільшого написаних у нашому маленькому помешканні в Нешвіллі. Часом я думав собі, чи вона й досі там живе. Звісно ж, ні. Вона, мабуть, перебралася до заможного передмістя, туди, де ми з нею разом захоплювалися будинками, думаючи, що колись ми там будемо мешкати.