Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 212

— Маркі, — бурмотів він, — маленький мій Маркі! Я такий радий бачити тебе.

— Як ти, дядечку Соле?

Питав я так, сподіваючись, що він знову прибере свого непереможного вигляду, що гучно зарегоче, як бувало за часів нашої втраченої юності, і скаже, що все гаразд, та він хитав головою і скрушно казав:

— Це жах, Маркусе. Жах, та й годі.

Сідав на ліжку і брав до рук телефонну слухавку, щоб подзвонити готельному службовцю.

— На скільки ти залишаєшся? — питав він мене.

— На стільки ти захочеш, — казав я.

Я чув, як на тому кінці дроту відповідали, і дядечко Сол казав:

— Мій небіж приїхав, то мені потрібна ще одна кімната.

Потім обертався до мене і казав:

— Не довше як на вихідні. Ти повинен писати книжку, це дуже важливо.

Я не розумів, чому він не повертається додому. А потім, на початку літа, якось я гуляв Оук-Парком, шукаючи натхнення, аж перед маєтком Балтиморів із жахом побачив автомобіль для перевезення речей. До будинку вселялась якась родина. Я підійшов до чоловіка, що орудував двома вантажниками, які переносили плазмовий телевізор.

— Винайняли? — запитав я його.

— Придбав, — відказав він.

Я відразу ж подався в «Марріот».

— Ти продав дім в Оук-Парку?

Він сумовито глянув на мене.

— Нічого я не продавав, Маркі.

— Таж туди перебирається ціла родина, і вони кажуть, що купили дім.

Він повторив:

— Нічого я не продавав. Банк забрав його в мене.

Я остовпів.

— А меблі?

— Я звелів їх вивезти, Маркі.

На довершення до всього він сповістив, що продає свій дім у Гемптонсі, щоб мати гроші на життя, і що позбувається Буенавісти й використає капітал для того, щоб почати нове життя й придбати дім деінде.

— Ти покидаєш Балтимор? — недовірливо запитав я.

— Мені нема чого тут робити.

Від величі Балтиморських Ґольдманів, від усього, чим вони були, незабаром не залишиться нічого. Єдиною моєю відповіддю життю була моя книга.

Завдяки книзі Все сталося. Все забулося. Все вибачилося. Все виправилося.

У кабінеті в Монклері я міг нескінченно переживати щастя Балтиморів. Настільки це мене захопило, що я й з кімнати вже не хотів виходити, а як усе ж таки виходив, то, повернувшись, брався до того діла з новим завзяттям.

А як приїздив до Балтимора, то відвертав дядечка Сола від телевізора тим, що розповідав про свою книгу. Він дуже цікавився нею, весь час розпитував, хотів знати, як вона посувається й чи не можна йому прочитати бодай шматочок.