Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 199

Вуді не має права перебувати в Балтиморі. Суд звелів йому на час відстрочення залишатися в Коннектикуті. Проте він вважав, що як не може пробути на волі там, де йому захочеться, то це все одно, якби він був уже у в’язниці.

Щоб не проходити контролю, він не сідав на літак. Гіллель приїхав до нього в Коннектикут автомобілем, і вони вночі вирушать до Балтимора. Проведуть разом останню ніч, зустрінуть схід сонця, разом поснідають млинцями з кленовим сиропом, яєчнею і смаженою картоплею, потім уранці Гіллель відвезе його до виправного закладу.

День лише починався. Була чудова погода. Осінь забарвила Оук-Парк жовтими і червоними кольорами.

Цілий ранок сиділи ми на східцях ґанку, втішаючись гожою дниною. Дядечко Сол приніс нам каву і пиріжки. Опівдні він пішов до ресторану, щоб почастувати нас гамбургерами, які особливо були до смаку Гіллелеві.

Їли ми надворі. Вуді був спокійнісінький. Розмовляли ми про все, крім в’язниці. Александра сказала, що наша мандрівка від радіостанції до радіостанції дала свої плоди: її пісні дедалі частіше лунали по радіо, та й альбом почали купувати. Вона продала вже декілька десятків тисяч дисків. Щотижня він піднімався в рейтингу.

— Ото як згадаю тебе десять років тому! — сказав Гіллель. — Тоді ти співала нам у хаті, а сьогодні вже на порозі успіху.

Він узяв книжку і дістав звідтіля оту світлину. Ми засміялися, згадуючи нашу юність.

Після сніданку ми подалися погуляти Оук-Парком, Вуді, Гіллель і я. Александра сказала, що хоче допомогти дядечкові Солові поприбирати зі столу, щоб лишити нас утрьох.

Ми простували спокійними вулицями. Садівники згрібали з алей опале листя, і це нагадало нам ту пору, коли ми працювали зі Скунком.

— Добряча вона була, та Ватага Ґольдманів, — сказав Вуді.

— Вона і зараз є, — відказав я. — Нічого не скінчилося. Ватага вічна.

— В’язниця, ось що міняє все.

— Не кажи так. Ми будемо весь час тебе відвідувати. Дядечко Сол каже, що ти напевне отримаєш скорочення терміну. Ти швидко вийдеш відтіля, і ми знову будемо тут.

Гіллель кивнув.

Ми пройшли вулицею й знову повернулися до маєтку Балтиморів. Знову посідали на східцях. Вуді раптом сказав, що покинув Коллін. Не хотів, щоб вона змушена була ходити до нього у в’язницю п’ять років. Я подумав собі, що він учинив так, бо не любив її по-справжньому. Просто почувався з нею не таким самотнім, але не кохав її так, як кохав Александру. Я відчув, що зобов’язаний заговорити про неї.

— Шкодую, що зрадив вас, завівши роман з Александрою.

— Ти не зрадив нас, — відказав Гіллель.

— Ватага Ґольдманів вічна, — докинув Вуді.

— Коли ти вийдеш, Вуді, ми кудись помандруємо втрьох. Подамось у довгу мандрівку разом. Можна буде навіть винайняти дім у Гемптонсі й відпочити там улітку. Можна й щоліта наймати дім разом.

Вуді сумно всміхнувся.

— Маркусе, хочу тобі дещо сказати.

Нас урвав дядечко Сол, який відчинив двері.

— О, ви тут! — сказав він. — Я оце подумав, що треба буде посмажити стейки увечері, ви як на це? Зараз поїду на закупи.

Ми запропонували дядечкові Солові своє товариство, і Вуді прошепотів мені на вухо, що побалакає потім зі мною, як буде спокійніше.