Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 198
Жоель Діккер
— Менше п’яти років ув’язнення він у мене не отримає, — сказав він. — Вудро чекав Люка і вбив його.
— Ви ж знаєте, що це неправда, — сказав адвокат Вуді.
— П’ять років, — повторив прокурор. — І ви знаєте, що я роблю скидку. Він може завиграшки отримати десять або й п’ятнадцять.
Дядечко Сол, Вуді й адвокат довго радилися. Вуді був у паніці, це видно було з його очей: він не хотів іти до в’язниці.
— Соле, — сказав він моєму дядечкові, — ти ж розумієш: якщо я скажу «так», вони надінуть на мене кайданки і запроторять до хурдиги на п’ять років!
— Але якщо ти не скажеш цього, то збудеш у в’язниці більшу частину життя. А як ти відбудеш цей термін, тобі буде лиш тридцять років. У тебе буде час знову стати на ноги.
Вуді був пригнічений: він від самого початку підозрював, що на нього чекає, а тепер це стало дійсністю.
— Соле, попроси, щоб мене не кидали відразу до в’язниці, — сказав він. — Нехай дадуть мені кілька днів побути на волі. Я хочу прийти до в’язниці як вільна людина. Не хочу, щоб мене закували, мов пса, в найближчі п’ятнадцять хвилин і кинули до в’язничного фургона.
Адвокат подав прохання прокуророві, й той погодився. Вуді дали п’ять років в’язниці з відстроченням виконання вироку на п’ять днів: 25 жовтня він мав з’явитися до виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.
43
Завтра Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там наступні п’ять років свого життя.
Дорогою з Балтиморського аеропорту до Оук-Парку, тієї місцини, де минуло моє дитинство і я побачуся з ним останнього його дня на волі, я уявляв собі, як він підходить до ґратчастої брами чеширської в’язниці в Коннектикуті. Уявляв, як він проходить крізь численні двері, як його роздягають, обшукують. Уявляв, як вбирають його у в’язничний одяг і провадять до камери. Чув, як зачиняються за ним двері. Він іде поміж двома вартівниками, тримаючи під пахвою ковдру і простирала. Минає гурт в’язнів, що розглядають його.
Завтра Вуді запроторять до в’язниці.
Александра їде зі мною. Вона сидить поруч і напружено дивиться на мене. Вона бачить, що я поринув у думки. Вона проводить долонькою мені по потилиці й ніжно гладить по голові.
Заїхавши до Оук-Парку, я збавляю газ. Помалу їду вулицею, де ми були такі щасливі, Вуді, Гіллель і я. Ми зустрічаємо патруль, я роблю йому секретний знак. Потім звертаю на Вілловік-роуд і зупиняюся коло будинку Балтиморів. Мої двоюрідні брати, Вуді й Гіллель, сидять на сходинках ґанку. Гіллель тримає в руках світлину, яку вони уважно розглядають. Її зробили дев’ять років тому, того дня, коли Александра вирушала звідти, і на ній ми вчотирьох. Гіллель бачить, як ми під’їхали, і ховає світлину в книжку, що лежить поруч. Обидва підводяться і йдуть нам назустріч.
Ми довго обіймаємося. До Драми залишається місяць, та ми ще не знаємо цього.
