Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 194
Жоель Діккер
— Ні, дякую.
— Гаразд. Не буду настирливим. Але трохи зачекаю, а що як ніхто так і не над’їде.
Він припаркувався на узбіччі. Минуло десять хвилин. На шосе нікого не було.
— Гаразд, — сказала урешті Коллін. — Допоможи, будь ласка.
Люк, усміхаючись, вийшов з авто.
— Мені приємно допомогти тобі, — сказав він. — Я свої борги сплатив, ти ж знаєш. Одбув у тюрязі. Я зовсім інша людина.
— Я не вірю тобі, Люку.
Він поміняв колесо.
— Дякую, Люку.
— Нема за що.
— Люку, в тебе вдома лишилися мої речі. Мені вони потрібні. Я забрала б їх, якщо ти не проти.
Він посміхнувся і вдав, ніби замислився.
— Знаєш, Коллін, гадаю, я все ж таки залишу їх собі, ті твої речі. Нюхатиму вряди-годи твої лахи. Вони нагадуватимуть мені давню добру пору. Пам’ятаєш, як я кидав тебе в глушині й ти верталася додому пішки?
— Я не боюся тебе, Люку.
— А мене треба боятися, Коллін. Треба!
Він загрозливо навис над нею. Вона кинулася до авто і поїхала.
Зупинилася біля ресторану, де працював Вуді.
— Ти не повинна виходити з дому ввечері, — сказав він.
— Знаю. Але мені треба було до супермаркету.
Наступного дня Вуді подався до крамниці зброї й придбав револьвер.
*
Ми були далеко від Медісона і від Люкових погроз. Гіллель із дядечком Солом мирно жили собі в Балтиморі. Александрині пісні потроху почали звучати по всій країні. Про неї вже заговорили, і вона отримала декілька пропозицій виступити в складі кількох досить відомих гуртів, коли вони поїдуть на гастролі. Вона давала концерти, виконуючи свої композиції в акустичних версіях.
На кількох концертах я її супроводжував. Потім настала пора повертатися до Монклера. Мене чекав кабінет, і тепер, коли Александрина кар’єра пішла добрим шляхом, треба було братися до першого мого роману, хоч про що він буде, я й сам ще не знав.
*
Наступного дня Коллін знову здалося, ніби за нею скрадається Люків пікап.
Вона отримувала дивні телефонні дзвінки на бензоколонці. Їй здавалося, ніби за нею стежать.
А одного дня вона не зважилася відчинити бензоколонку, а заховалася в підсобці. Більше вона так жити не могла. Нехай прийде Вуді до неї. У нього пістолет за поясом. А потім вони втечуть звідси, поки це не зайшло далеко.
— Завтра вирушаємо, — сказав Вуді. — До Балтимора. Гіллель і Сол нам допоможуть.
— Завтра ні. Я хочу забрати речі. Вони там, у хаті.
— То заберемо їх увечері. А потім одразу ж і поїдемо. Назавжди поїдемо звідціля.
Вуді знав, що Люк увечері сидить у барі на головній вулиці. Наступного дня, як він і обіцяв Коллін, вони зупинилися неподалік від Люкового дому, щоб їх не помітили, і почали чекати, поки він піде.
О двадцять першій годині побачили, що Люк вийшов із дому, сів у свій пікап і поїхав. Коли авто зникло в кінці вулиці, Вуді вийшов надвір.
— Хутчій! — сказав він Коллін.
Вона спробувала відімкнути двері своїм ключем, та марно: Люк поміняв замок.
Вуді вхопив її за руку і потягнув за дім. Він знайшов відчинене вікно, заліз до хати і відімкнув задні двері.
— Де твої лахи?
— У підвалі.
— Швиденько неси їх сюди, — звелів Вуді. — Ще десь є?
— Поглянь у стінній шафі.
Вуді побіг туди і дістав кілька суконь.