Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 192
Жоель Діккер
Я всміхнувся. Його слова дуже схвилювали мене.
— Мені хочеться, щоб ми знову побачилися з Вуді, — сказав я. — Хочеться відродити Ватагу Ґольдманів.
— Мені теж.
Лише тоді, коли ми знову зібралися в «Дейрі-шейк» в Оук-Парку, я зрозумів, наскільки тісний був зв’язок поміж мною і моїми двоюрідними братами. Одного року досить було, щоб докори і біль лишилися позаду, поступившись місцем могутній, непорушній братерській любові, що поєднувала нас трьох. Ніщо не могло її знищити.
Ми сиділи за тим самим столиком, цмулили молочні коктейлі крізь соломинки, як ото робили змалку. Гіллель, Вуді з Коллін, Александра і я.
Я зрозумів, що Вуді таки щасливий у Медісоні з Коллін. Вона утішила його, лікувала його рани, вибудувала його наново. Урешті він зумів подолати смуток від смерті тітоньки Аніти.
Наче задля того, щоб кинути виклик лихій долі, після коктейлів ми подалися на цвинтар Форрест-Лейн. Александра з Коллін трималися позаду. А Вуді, Гіллель і я посідали перед могильним каменем.
Ми стали чоловіками.
Не такими я уявляв нас трьох десять років тому.
Не стали вони тими винятковими людьми, про яких я мріяв. Ні великими футболістами, ні славетними адвокатами. Не були вони такі надзвичайні, якими здавалися мені тоді. Та вони були мої брати, і я їх любив понад усе.
Та й дядечко Сол, що мешкав у великому домі на Вілловік-роуд, теж був уже не той, якого я знав. Став він самотній і сумний. Та я теж віднайшов його.
І тоді мені спало на думку, а чи в дитинстві не мріяв я замість них. Чи не уявляв часом їх такими, якими вони не були. Чи були вони насправді тими непересічними особистостями, якими я так захоплювався. І чи не було це тільки витвором моєї уяви? Чи не був насправді я сам собі Балтимором?
Ми разом пробули вечір і ніч у домі Балтиморів, достатньо великому, щоб прихистити нас усіх. Дядечко Сол був у захваті від того, що ми знову зібралися в нього.
Опівночі ми сиділи на терасі біля басейну. Стояла страшенна спека. Ми дивилися на зорі. Підійшов дядечко Сол і сів коло нас.
— Діти, — сказав він, — я оце думав, чи не могли б ми разом відсвяткувати День подяки.
Що то за щастя було — почути від нього ті слова! Я аж здригнувся, коли він сказав «діти». Заплющив очі й знову побачив нашу трійцю дванадцять років тому.
Всі схвально загомоніли. Від самої думки про святкування Дня подяки ми були в захваті. Аби тільки час хутчій спливав.
Але того року нам не судилося зустріти День подяки. За два місяці по тому, на початку липня 2004 року, з в’язниці вийшов чоловік Коллін.
Він відбув своє покарання.
41
Чутки пішли тієї ж миті, коли він опинився в місті: Люк повернувся.
Він з’явився одного ранку і з переможним виглядом обійшов усі тераси медісонських барів.
— Я вже одбув у в’язниці, — казав він кожному, хто хотів його слухати. — Більше нікого не лупцюю.
