Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 191

Ми зібрали групу, прослухали й відібрали музик, Ерік винайняв студію.

Потім почався довгий процес звукозапису, що тривав декілька місяців. Александра з Еріком відібрали дванадцять пісень, що мали складати альбом, і почали працювати над аранжуванням. Потім почалася робота в студії.

У жовтні 2003-го, через півтора року після того, як ми перебралися до Нешвілла, перший Александрин диск був готовий.

Тепер потрібно було, щоб його почули. У тій ситуації був лише один спосіб це зробити: сідати в автомобіль і їздити країною, пропонуючи той диск радіокомпаніям.

І ми з Александрою це зробили. Ми перетинали країну вздовж і впоперек, від півночі на південь і зі сходу на захід, мандрували від міста до міста, роздавали диски радіостанціям і умовляли ведучих ставити ці пісні в ефір.

Щодня ми починали все наново. Нове місто, нові люди, яких треба було вмовити. Ми ночували в дешевих мотелях, де Александрі щастило умовити персонал, щоб скористатися кухнею і спекти пиріг або печиво для керівництва радіостанцій. Ще вона писала рукою довгі листи, щоб подякувати їм за увагу, яку вони їй уділили. Безперестану. Цілісінькими вечорами, а часом і ночами. Я засинав за високим барним столом у кухні або похилившись на край столу поруч із нею. Удень був за кермом, а вона спала на задньому сидінні. Потім ми приїздили до чергової радіостанції, й вона роздавала диски, листи і печиво, наповнюючи приміщення своєю свіжістю й ентузіазмом. Дорогою ми уважно слухали передачі. Коли мала звучати нова пісня, серця наші починали калатати, ми чекали, що це буде Александрин твір. Проте все було дарма.

Потім, у квітні, якось ми сіли в авто. Я ввімкнув радіо, і ми раптом почули її. Радіо передавало її пісню. Я ввімкнув гучність на максимум і почув, як вона заплакала. Щоками її котилися щасливі сльози, вона обняла мене і міцно поцілувала. Сказала, що все це сталося завдяки мені. Ми були разом майже шість років, і ми були щасливі. Я думав, що вже ніщо не зможе нас розлучити. Хіба що Ватага Ґольдманів.

*

Це Александра знову зібрала Ватагу Ґольдманів.

Вона регулярно спілкувалася з Вуді й Гіллелем.

Навесні 2004 року сказала мені:

— Треба, щоб ти поговорив із Гіллелем, він повинен знати про нас. Він твій друг та й мій теж. А друзі не обманюють одне одного.

Вона казала правду, то я так і зробив.

На початку травня подався до Балтимора. Я розповів йому все. Коли закінчив, він усміхнувся й обняв мене.

— Я такий радий за тебе, Маркі.

Мене здивувала його реакція.

— Справді? — запитав я. — То ти не гніваєшся на мене?

— Нітрохи.

— Але ж ми уклали в Гемптонсі угоду…

— Я завжди захоплювався тобою, — сказав він.

— Що ти кажеш?

— Це правда. Я завжди вважав тебе кращим, розумнішим, обдарованішим. Бачив, як дивляться на тебе дівчата, чув, як матінка завжди казала після твого перебування в нас: «Бери приклад з Маркі». Я завжди був від тебе в захваті. Та й батьки в тебе неабиякі. Поглянь, адже твоя мати облаштувала кабінет, щоб ти писав у ньому. А мій батько весь час гриз мені голову, щоб я став адвокатом, як ото він. То я й роблю це. Роблю, щоб сподобатися батькові. Як і завжди робив. А ти винятковий хлопець, Маркусе. І ось доказ: ти сам цього не усвідомлюєш.