Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 186
Жоель Діккер
Він помітив мене, і я ніяково йому кивнув, остерігаючись урвати його думи.
— Не спиш, Маркусе?
— Ні. Не можу заснути, дядечку Соле.
— Щось непокоїть тебе?
— Що сталося з тітонькою Анітою? Чому вона пішла від тебе?
— Не має значення.
Він не хотів про це говорити. Вперше поміж мною і Балтиморами постала нездоланна стіна: у них були таємниці.
*
Що ж сталося з моїм дядечком, якого я просто-таки не впізнавав? Чому він витурив мене зі свого дому?
У телефоні я відчув, що голос його шорсткий. Я полюбив Флориду, бо вона повернула мені мого дядечка Сола. У проміжку поміж смертю тітоньки Аніти 2002 року і Драмою 2004-го йому було від чого поринути в глибоку депресію. Та перебравшись до Коконат Ґрова 2006 року, він геть змінився. Отой флоридський дядечко Сол знову став моїм улюбленим дядечком. І наступні п’ять років я жив із радістю, що знову набув його.
Аж ось відчув, що наші стосунки слабшають. Він знову став тим дядечком, який щось приховував від мене. У нього була таємниця, але яка? Може, вона пов’язана зі стадіоном у Медісоні? Коли ми балакали телефоном, я почав наполягати, і він сказав урешті:
— Тобі кортить дізнатися, чому я фінансував той стадіон?
— Та хотілося б.
— Через Патрика Невіля.
— Через Патрика Невіля? А він тут до чого?
Від’їзд Вуді з Гіллелем на навчання до університету спричинився до таких наслідків у житті дядечка Сола й тітоньки Аніти, про які я навіть не підозрював. Довгі роки ті хлопці були сенсом існування родини Балтиморів. Усе життя вирувало довкола них: видатки на школу, вакації, позашкільні уроки. Щоденна рутина залежала від їхніх потреб. Футбольні тренування, прогулянки містом, шкільні прикрощі. Усі оті роки тітонька Аніта й дядечко Сол жили для них і через них.
Та колесо життя обернулося. У тридцять років перед дядечком Солом і тітонькою Анітою було все життя. Вони народили Гіллеля, придбали величезний дім. І ось двадцять років промайнули як однісінька мить. Не встигли й оком моргнути, аж та довгождана дитина, Гіллель, уже готова була вступати в університет.
Одної гожої днини 1998 року в Оук-Парку Гіллель із Вуді посідали в авто, яке подарував їм дядечко Сол, і подалися до університету. І дім, що два десятиліття аж кипів життям, зненацька спорожнів.
Більше не було ні школи, ні домашніх завдань, ні футбольних тренувань, ні графіку виплат. Був тільки цей дім, такий великий, що голоси в ньому аж відлунювали. Не було там уже ні галасу, ні душі не було.
Тітонька Аніта намагається куховарити для чоловіка. Попри суворий розклад у лікарні, вона знаходить час на те, щоб готувати складні, вишукані страви. Та, опинившись за столом, їдять вони мовчки. Раніше розмова сама зав’язувалася: Гіллель, Вуді, школа, домашні завдання, футбол. А тепер було тільки гнітюче мовчання.
Вони запрошують друзів у гості, ходять на благочинні вечори: присутність сторонніх людей відганяє від них смуток. Бесіди зав’язують легко. Та дорогою додому не кажуть одне одному ні слова. Часом говорять то про того, то про того, але ніколи про себе. Так переймалися вони своїми дітьми, аж не збагнули, що тепер їм нема чого сказати одне одному.
