Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 185

— Пробний альбом є? — питала адміністраторка, не виймаючи з рота жуйку, яку ремиґала під час розмови.

— Е… авжеж. Ось.

Вона простягала той дорогий для неї конверт, і адміністраторка кидала його в пластикову скриньку, де було повнісінько таких самих дисків.

— Це все? — питала Александра.

— Усе, — непривітно кидала адміністраторка.

— То ви мені зателефонуєте?

— Як альбом сподобається, то зателефонуємо.

— А я можу бути певна, що його слухатимуть?

— Ох, люба моя, в житті ні в чому не можна бути певною.

Александра виходила звідти сумна і сідала в авто, де на неї чекав я.

— Кажуть, як сподобається, то зателефонують, — пояснювала вона.

Упродовж кількох місяців ніхто й разу не зателефонував.

Крім моїх батьків, жодна душа не знала, що я робив. За офіційною версією, я сидів у кабінеті в Монклері й писав роман.

Ніхто цього не перевіряв.

Була ще одна людина, яка знала правду, — Патрик Невіль, від Александри.

Я не зміг знову заприятелювати з ним. Він украв у мене мою тітоньку. Тільки це і затьмарювало наші стосунки з Александрою. Я не хотів його бачити: боявся, що згребу його за горлянку. Ліпше було триматися подалі. Часом Александра казала мені:

— Знаєш, щодо мого тата…

— Не варто про це. Нехай мине трохи часу.

Вона не наполягала.

По суті, єдиним, від кого я хотів приховати правду про наші стосунки з Александрою, був Гіллель. Я поринув у брехню, з якої не міг виборсатися.

Я нечасто телефонував йому; все було не так, як раніше. Зі смертю тітоньки Аніти наші стосунки наче зламалися. Та пов’язане це було не лише зі смертю його матері, було ще щось тут, чого я не міг відразу второпати.

Гіллель споважнів. Він навчався на правничому факультеті, та й тим задовольнявся. Утратив він свій чар. І своє альтер еґо. З Вуді він урвав усі зв'язки.

Вуді розпочав нове життя в Медісоні. Я телефонував йому вряди-годи: той не мав що мені сказати. Зрозумів я, наскільки все погано, коли він мовив якось у телефон: «Та нічого особливого. То бензозаправка, то робота в ресторані. Отака метушня, бач». Вони обидва перестали мріяти, просто відмовилися в такий спосіб від життя. Стали як усі.

Колись вони боронили слабших, організували бригаду садівників, мріяли про футбол і вічну дружбу. Оце і злютовувало Ватагу Ґольдманів: усі ми були запеклими мрійниками. І це робило нас неповторними. З-поміж нас трьох лише я зберіг мрію. Первинну мрію. Чому хотів я стати не просто письменником, а славетним письменником? Через Балтиморів. Вони були для мене зразком, вони стали моїми суперниками. Я сподівався перевершити їх.

Того ж таки 2002 року ми з батьками подалися до Оук-Парку, щоб відсвяткувати День подяки. Там були тільки Гіллель з дядечком Солом, які заледве доторкнулися до обіду, який приготувала Марія.

Усе було не так, як раніше.

Тієї ночі я ніяк не міг заснути. О другій над ранок я спустився в кухню, щоб узяти пляшку води. У кабінеті дядечка Сола горіло світло. Зазирнув туди і побачив, що він сидить і дивиться на світлину, що стояла перед ним на столі, — там був він із тітонькою Анітою.