Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 183

Якщо ви побуваєте у неї в гостях, вона змусить вас туди зазирнути. Відчинить двері й скаже вам: «Погляньте, оце тут Маркус писав».

Мені й на думку не спало б знову поселитися у батьків, щоб писати роман, якби матінка не зробила мені сюрприз, навівши лад у кімнаті для гостей.

— Заплющ очі й іди за мною, Маркі, — сказала вона, коли я скінчив університет і приїхав додому.

Я послухався, й вона привела мене до дверей тієї кімнати. Батько мій був так само схвильований, як і вона.

— Не розплющуй очей, — звеліла матінка, помітивши, як мої вії затремтіли.

Я всміхнувся. Нарешті вона сказала:

— А тепер можеш дивитися!

Мені й річ одібрало. Кімната для гостей, яку я потайці прозивав смітницею, бо за багато років у ній нагромадилися купи речей, з якими хтозна й що можна було вдіяти, чи далі зберігати, чи повикидати, — ця кімната геть змінилася. Батьки все повиносили і все переобладнали: тут були нові штори, новий килим, величезна книжкова шафа коло стіни. Напроти вікна стояв письмовий стіл, за яким працював дідусь, коли керував компанією, той стіл довго вкривався курявою на складі.

— Ласкаво просимо в кабінет, — обнявши мене, сказала матінка. — Тут тобі добре писатиметься.

У тому кабінеті я написав роман про моїх двоюрідних братів, «Ґ як Ґольдштайн», книгу про їхню загублену долю, книгу, яка остаточно визріла в мене після Драми, наприкінці 2004 року. Я довго пояснював усім, що для написання першого роману мені потрібно було чотири роки. Та якщо уважніше придивитися, можна помітити, що з хронології випали два роки, і той проміжок дозволяв мені не розповідати, що я робив від літа 2002 року до Драми, що сталася 24 листопада 2004 року.

39

Осінь 2002 року

Після смерті тітоньки Аніти мене порятувала Александра.

Вона стала моєю рівновагою, моєю стійкістю, моєю опорою в житті. Натоді, коли я закінчував університет, вона й на цаль не просунулася вперед зі своїм продюсером. Запитала в мене, що треба робити, і я сказав, що, на мою думку, є лише два міста, де можна зробити музичну кар’єру, — Нью-Йорк і Нешвілл, штат Теннессі.

— Таж я нікого не знаю в Нешвіллі, — сказала вона.

— Я теж, — відказав я.

— То їдьмо туди.

І ми подалися вдвох до Нешвілла.

Вона прийшла вранці до моїх батьків у Монклер. Подзвонила в двері, матінка відчинила їй і зраділа.

— Александро!

— Добридень, пані Ґольдман.

— То що, вирушаєте у велику мандрівку?

— Авжеж, пані Ґольдман. Я така рада, що Маркі їде зі мною.

Гадаю, батьки були задоволені, що я виходжу в широкий світ. Балтимори віддавна посідали чималеньке місце в моєму житті; певне, настала пора їх покинути.

Матінка думала собі, що це юнацький дур. Потриває те наше життя два місяці, та й повернемося додому, втомившись від своїх експериментів. Вона й уявити собі не могла, що станеться в Теннессі.

Коли ми виїздили з Нью-Джерсі, Александра запитала мене:

— Бачу, Маркі, ти не дуже засмучений, що не працюватимеш за своїм новим столом?