Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 177

Жоель Діккер

У домі панувало химерне безгоміння. Поміж нами пропливала примара тітоньки Аніти. Нереальність ситуації передужчувала смуток. Марія безладно поралася в господі. Я чув, як вона докоряла собі («Пані Ґольдман загадувала тобі почистити ці штори», «Пані Ґольдман була б незадоволена тобою»). Гіллель весь час мовчав. Здебільшого він сидів у своїй кімнаті й дивився у вікно. Урешті я мало не силоміць змусив його прогулятися зі мною до «Дейрі-шейк». Ми замовили молочні коктейлі й випили їх. Потім помалу попрямували до маєтку Балтиморів. Звернувши на Вілловік-роуд, Гіллель сказав мені:

— Почасти в цім винен і я.

— Ти? У чому? — запитав я.

— У маминій смерті.

— Не кажи такого… То був нещасний випадок. Клятий випадок.

— У всьому винна Ватага Ґольдманів, — провадив він.

Я не втямив, що він хотів сказати.

— Знаєш, нам потрібно підтримувати один одного. Вуді теж несолодко.

— Тим ліпше.

— Я бачив його на цвинтарі під час похорону. Він сказав, що того вечора ви посварилися…

Гіллель завмер і глянув мені у вічі.

— Гадаєш, про це потрібно говорити зараз?

Мені хотілося відказати «так», але я не в змозі був навіть погляд його витерпіти. Далі ми йшли мовчки.

Того вечора дядечко Сол, Гіллель і я їли печену курку, яку приготувала Марія. Упродовж вечері ми й слова не сказали один одному. Урешті Гіллель озвався:

— Завтра я поїду. Повертаюся в Медісон.

Дядечко Сол кивнув. Я зрозумів, що Ватага Ґольдманів розпадається. За два місяці до того Гіллель із Вуді пречудово почувалися разом в університеті, а дядечко Сол і тітонька Аніта були щасливим і успішним подружжям. Зараз тітонька Аніта була мертва, Гіллель замкнувся в мовчанні, а дядечко Сол розпочав нове життя в Оук-Парку. Він вирішив узяти на себе роль ідеального вдівця, мужнього, покірного і сильного.

Тиждень залишався я в Балтиморі й бачив, як щодня приходили до нього сусіди, приносили їжу і підбадьорювали. Бачив, як один за одним заходили вони до його дому. Вони заспокійливо ляскали його по плечу, розчулено дивилися у вічі, довго тиснули йому долоню. А потім чув недобрі балачки в супермаркеті, в хімчистці, в «Дейрі-шейку» — чутки повзли мов гадюки. Він був рогоносцем, нікчемою. Жінка його загинула під колесами автомобіля, коли бігла з дому свого коханця, бо її в День святого Валентина застукав там їхній майже-син. Видавалося, всі до щонайменших подробиць знали про смерть тітоньки Аніти. Усі все знали. А ще до мене долинали тихі балачки:

— Та й він ґав не ловив.

— Немає диму без полум’я.

— Ми бачили його з тією жіночкою в ресторані.

Я зрозумів, що до цієї історії була причетна ще якась жінка. Така собі Кассандра з тенісного клубу Оук-Парку.

Я подався до того клубу. Довго шукати не довелося: в приймальні висіли світлини й прізвища тренерів із тенісу, й на одній із них була досить приваблива жіночка на ім’я Кассандра Девіс. Я почав корчити дурника і завів балачку з секретаркою, яка розповіла мені, що за випадковим збігом обставин вона давала уроки дядечкові Солові й за ще більш випадковим збігом обставин вона сьогодні занедужала. Я довідався адресу і вирішив піти до неї додому.