Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 176
Жоель Діккер
Та й не хотілося бачити геть самотніх Гіллеля й дядечка Сола в оточенні тих співчутливих гостей, що запихаються тістечками і напханими ротяками повторюють стандартні фрази («Час лікує…», «Нам її бракуватиме», «Яка трагедія…»), перш ніж кинутися хутчій до столу, а то там усе розхапають.
Якусь хвилю я сидів у авто, розглядаючи спокійну вулицю й поринувши у спогади, аж побачив, як підкотило чорне «феррарі» з номерами штату Нью-Йорк — Патрик Невіль набрався зухвальства і таки приїхав. Він припаркувався коло протилежного хідника і якусь мить сидів у автомобілі, мене він не бачив. Урешті я вийшов і розлючено попрямував до нього. Угледівши мене, він теж вийшов надвір. Обличчя його було страшенно засмучене.
— Ох, Маркусе, — сказав він, — добре, що я бачу когось, хто…
Я не дав йому закінчити.
— Забирайтеся звідціля! — крикнув я.
— Та зачекай, Маркусе…
— Геть!
— Маркусе, ти ж не знаєш, що сталося. Дозволь пояснити…
— Геть звідціля! — заревів я. — Геть, вам нема чого тут робити!
Гості почули галас і повиходили з дому Балтиморів. До нас підбігла моя матінка і дядечко Сол. Незабаром надворі вже стояла ціла юрма роззяв із келихами в руках і стежила за нами, щоб не пропустити жодної подробиці зі сцени, де небіж свариться з коханцем своєї тітоньки. Коли я побачив обурений погляд моєї матінки і безсилі очі дядечка Сола, мені зробилося страшенно соромно. Патрик спробував пояснити ситуацію присутнім.
— Це не те, що ви думаєте! — повторював він. Та у відповідь отримував зневажливі погляди. Урешті він сів у авто і поїхав.
Усі позаходили до хати, я теж. На ґанку Гіллель, що, мов примара, спостерігав за тією сценою, глянув мені у вічі й мовив:
— Треба було затопити йому в рило.
Я сидів у кухні за столом. Марія плакала й накладала на таці закуски, а сестри-філіппінки вешталися туди-сюди, заносячи брудний посуд. Ще ніколи той дім не видавався мені таким порожнім.
*
Після похорону мої батьки побули в Балтиморі днів зо два, потім поїхали до Монклера. Я не хотів повертатися до університету, тож лишився в Балтиморі ще на трохи.
Щовечора розмовляв з Александрою. Щоб Гіллель не застукав мене, я казав, що хочу проїхатися трохи, і брав авто дядечка Сола. Купував каву в найближчому «Данкін Донатс», розташованому достатньо далеко від дому, щоб ніхто мене не бачив. Зупинявся на паркувальному майданчику, відкидав спинку сидіння й телефонував їй. Уже сам її голос зціляв мої рани. Я почувався дужчим, могутнішим, коли розмовляв із нею.
— Ох, Маркі, як хотілося б мені бути поруч із тобою.
— Знаю.
— Як там Гіллель із дядечком?
— Та так собі. Ти бачила свого батька? Він казав тобі про нашу сварку?
— Він усе розуміє, не турбуйся, Маркі. У всіх нерви напнуті в такій ситуації.
— Не міг він порати іншу жіночку, а не мою тітоньку?
— Маркі, він каже, що вони були просто друзі.
— Вуді сказав, що там був стіл, накритий до Дня святого Валентина.
— Аніта хотіла розповісти йому про щось дуже важливе. Воно стосувалося твого дядька… Ти довго ще будеш у Балтиморі? Мені бракує тебе…
— Хтозна. Принаймні з тиждень. Мені теж тебе бракує.