Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 179

Озвався він аж за два місяці, коли попросив мене бути присутнім на стадіоні в Медісоні. Наступного дня по тому, як зняли його ім’я, я довго розмовляв із ним телефоном і після тієї розмови збагнув, що Медісон був рушієм того механізму, який погубив Балтиморів. Медісон був отрутою.

— Дядечку Соле, — запитав я під час тієї розмови, — що сталося за тої пори в Медісоні? Нащо було фінансувати стадіон десять років підряд?

— Я хотів бачити на ньому моє ім’я.

— Але навіщо? Це не схоже на тебе.

— Чому ти запитуєш мене про це? Ти хочеш написати книжку про мене?

— Може, й так.

Він зареготав.

— По суті, коли Вуді з Гіллелем подалися навчатися до Медісона, то був початок кінця. І передовсім то був кінець нашій родині. Знаєш, ми з твоєю тітонькою так любили одне одного…

Він у загальних рисах розповів мені, як ще за тої пори, коли був Ґольдманом-із-Нью-Джерсі, зустрів тітоньку Аніту, поруч з якою став Балтиморським Ґольдманом. Згадав найпершу їхню зустріч, коли він приїхав до Мерілендського університету наприкінці 1960-х років. Тоді її батько, професор Гендрикс, викладав там економіку, і дядечко Сол став його студентом.

Поміж ними запанували дружні стосунки, й коли дядечко Сол попросив його допомогти розробити проект, Гендрикс охоче погодився.

Прізвище дядечка Сола так часто лунало в них удома, що Анітина мати, пані Гендрикс, якось увечері запитала:

— Та що це за Сол, про якого ви тільки й говорите весь час? Я вже й ревнувати почала…

— Мій студент, Сол Ґольдман, люба. Єврей із Нью-Джерсі, його батько тримає підприємство з виробництва медичного обладнання. Мені він дуже до вподоби, далеко піде.

Пані Гендрикс звеліла, щоб Сола запросили до них на вечерю, й він прийшов наступного тижня. Аніта відразу ж потрапила під чар цього люб’язного і витонченого юнака.

Сол відгукнувся на її почуття. Зазвичай він був упевнений хлопчина, та як бачив її, то відразу ж ніяковів. Урешті запросив її повечеряти у місті, раз, а потім і вдруге. Його знову запросили до Гендриксів на обід. Аніту приголомшило те враження, яке справляв на її батька Сол. Вона бачила, що той дивиться на нього, як на людину, котра заслуговує особливої поваги. Сол почав бувати в них вихідними, попрацював над проектом, що, як він сказав, мав на меті розвинути компанію його батька.

Того дня, коли вони вперше поцілувалися, ішов дощ. Він відвозив її додому, аж розпочалася злива. Він став на узбіччі, неподалік від будинку Гендриксів. Злива шалено шмагала по кузову авто, і Сол вирішив, що ліпше їм зачекати. «Гадаю, цей дощ ненадовго», — сказав він тоном знавця. За кілька хвилин злива стала ще дужча. Вода цибеніла лобовим склом і бічними шибами, і їх не було видно. Сол торкнувся її руки, вона взяла її, й вони поцілувалися.

Аніта навчалася в медичному університеті й, окрім того, працювала продавчинею в «Дельфіно», досить відомій крамниці у Вашингтоні, де продавалися краватки. Господар там був просто тварюка. Дядечко Сол часом заходив до крамниці чи радше заглядав туди на мить, та ще й тоді, коли не було жодного покупця. Та господар усе одно в’їдався ущипливими зауваженням і казав Аніті: «Я плачу вам гроші не задля того, щоб ви тут фліртували».