Читать «Кап....кап....кап....» онлайн - страница 3

На ноуті,у вінампі, Флерів змінила Магнітная Аномалія, блін, як це нам наш різний емоційний стан підсовує,ще і музику відповідну, там у плейлисті є ще і Lumen, і Сплин, і Бумбокс, і навіть трохи раннього Дельфіна, музика різна, хоча втім підібрана за однією ознакою-якісь депресивні моменти, причому це робиться несвідомо, нам настрій сам підказує, що слухати, що дивитись, що робити…

Лежачи у воді, відчуваю страшенну втому, якесь емоційне виснаження, взагалі якийсь напівмедитативний стан…усе так ЗАДОВБАЛО…телефон вимкнув, хоча кому би це прийшло у голову мені телефонувати, чи есемесити?! Вхідні двері замкнув, а навіщо?! Хто міг би завітати до мене?! Рукою намацую на поличці поруч з ванною уже відчинену пачку лез, одне навіть лежало зверху на пачці, тьмяно поблискуючи своїм нержавіючим боком. Ліниво думаю, що навіть тут брехня — рано чи пізно воно заіржавіє, то до чого ці всі понти?? Розпечатав пачку, ще перед тим як залазити у ванну, бо знав, що буде лінь лежачи у воді, розпечатувати ці маленькі пластиночки “нержавіючої сталі”, а лінь навіть очі розплющити…лежу, не зовсім уважно ловлячи тиху музику (добре, що двері до ванної не зачинив, інакше взагалі нічого би не чув), ну і звісно, це кап-кап-кап…

Тому не відразу зрозумів, що до цього напівтихого міксу з музики та кап-капу додається якийсь сторонній звук (здається із коридору), ліниво нагадую, що двері замкнені, та й гостей я не чекаю, від цієї думки хотілось навіть розсміятись — але ж лінь…так усе дістало, що здається, емоціям проявлятися теж лінь.

А кроки (а я вже їх чітко розрізняв) наближались до мене, ну ось, втомлено подумав я, схоже я прогресую у своєму стані. Втім, якщо раніше я ще намагався якось тримати цей стан під контролем, то зараз…будь що буде, я втомився, задовбало…та й втрачати вже і немає що, ось хіба що тих останніх крихт розуму, свідомості.

Навіть трохи цікаво. Як у кіно — в останній момент, приходить Щось чи Хтось та рятує героя від якихось халеп. Але зла іронія життя у тому, що це лише просто життя, а не кіно, та й який до біса з мене герой?! Тому очі не відкриваючи лежу собі, а нафіг мені боротись з божевіллям, НЕ БУДУ.

Лінива думка поповзла по монітору свідомості: а може так і починається КІНЕЦЬ? Що ж, тоді відіграю до кінця свою роль у цій іронічно-драматичній моно-виставі….театр одного актора …блін.

Кроки все ближче, навіть цікаво стає — як це буде виглядати? Ні, в мене точно щось із головою… втім я приймаю правила гри, та й що мені втрачати??!!