Читать «Кап....кап....кап....» онлайн
Роман Анатольевич Романюк
Роман Анатольевич Романюк
Кап….кап….кап…
Кап…кап…кап… Вода із здавалося би зачиненого крана вперто падала у гарячу воду. Гарячу настільки, що дзеркало у ванній вже почало запотівати, затуманюючи відображення стін, рушника, що висить на гачечку(гачечок з якого в мене все чомусь постійно падало додолу), мене… Втім то тривало лише декілька секунд і все сховала липка, тягуча, тепла поволока. Одяг як завжди я скинув на підлогу,і не тому, що я ледачий чи якась там нечупара, просто….просто мені так подобалось, подобалось ….і все тут.
Спробував на дотик воду рукою, ніби нормальна. Гаряча, але якраз така, як я люблю(завжди любив гарячу воду, ну ви знаєте, таку що довго до неї потрібно звикати, зате потім-клас, аж лінь вилазити, тим більше коли в квартирі так само зимно як зараз), втім, пам’ятаючи, що руки чомусь менш чутливі ніж ноги та й інші частини мого тіла — я спочатку вирішив поталяпати рукою у воді,ну типа так вона швидше охолоне. Сусіди як завжди лаялись, чи то може спілкування у них таке, пес їх знає,втім дякуючи цим тонким, якимись звукодобрепровідним стінам, я знаю, що вони все-таки і миряться(в усякому разі звуки мирні лунають). В такі моменти я думаю: блін, невже вони і мене так само чують…
Ну зараз мене ці лайки не парять взагалі,ну так, хіба ще більше підкреслюють мою довбану самотність… самотність ну як тіпа їдеш ввечері по малознайомому районі в маршрутці і дивишся у вікно притиснувшись лобом до шибки на вітрини магазинів, освітлену рекламу, людей що поспішають у своїх справах…або ж коли в вагоні метро, навколо багато народу(так, що не проштовхнутись), ковзаеш поглядом по їхніх обличчях, кожний зайнятий своїми думками, хто читає,хто спить, хто намагається телефоном розмовляти, хто обіймається, а хто просто стоїть втупившись у реклами — і відчуваєш себе якимось відокремленим, запхнутим у якусь капсулу незриму, як іграшка в кіндер-яйці. Ну якщо я вже про таку тему волинку завів, то ще одне порівняння проситься назовні — таке саме довбенить коли ти один в чужому місті,ввечері дивишся на освітлені вікна(вікна — то взагалі окрема тема — за кожним якесь своє життя, радощі чи проблеми, сльози чи сміх…).
Задовбало!!!!!!
Вода вже таки трохи охолола, я себе ловлю на думці,що цей весь час дивився на дзеркало, на своє відображення, втомлено стираючи з обличчя поодинокі краплинки поту та залишки маски веселості та оптимізму, що носив удень, ховаючись за посмішки, жарти та балакучість.
Погляд падає на поличку, що під дзеркалом: гель для гоління, два тюбика зубної пасти(причому чомусь різних марок), дезік…звичний набір холостяка. Коле погляд новий предмет у цьому хаосі-непочата пачка лез…(адже голюсь вже звичним фьюженом жіллетовським)….куплена в переході біля метро по дорозі додому. Купив просто імпульсивно, не задумуючись, просто простягнув гроші і не дочікуючись здачі пішов. А зараз не можу відвести погляд від цієї маленької коробочки. Чому саме вона, а не дах багатоповерхівки, чи мотузка? Не знаю…можливо не так страшно. Хоча …
На кухні з ноута грає Fleur, в голові — Pink Floyd “Comfortably Numb”, а я вже лежу звикаючи до температури води; згадав, як йдучи додому майже від самої зупинки аж до під’їзду за мною біг маленький песик…хоча собак чомусь з дитинства не дуже сприймаю, цей чомусь видався мені кумедним, таке маленьке руде цуценя; він біг за мною, плутаючись у ногах, махав своїм куценьким хвостиком, задирав голову намагаючись зустрітись(як мені здалось) зі мною поглядом. Я ж цього уникав, немов би боячись побачити в його маленьких сумних очках відображення самого себе, такого ж маленького, самотнього, змерзлого та холодного…тому я ніяковіючи сховався за дверима під’їзду.
