Читать «Знахар» онлайн - страница 11

Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше.

Раптом хтось заступив йому дорогу.

— Агов, пане, — озвався чийсь хрипкий голос, — а позичте-но без банківських гарантій п’ятірку на іпотеку Польської спиртової монополії. Надійність і довіра.

— Що? — не зрозумів професор.

— Не щокай, бо общоканим будеш, як каже Святе Євангеліє: яким щоком щокаєш ближнього свого, так само й тебе общокають, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

— Чого вам треба?

— Щастя, здоров’я й усього найкращого. А ще бажаю наповнити свій порожній шлунок сорокап’ятиградусним розчином алкоголю в супроводі певної кількості свинячого стерва, що його називають ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався, а від його обличчя, зарослого давно неголеною щетиною, відгонило горілчаним смородом.

Професор сягнув до кишені й простягнув йому кілька монет.

— Будь ласка.

— Bis dat, qui cito dat, — повчально промовив п’яниця. — Thank you, my darling. Та дозволь, щедрий мій пане, що і я віддячу тобі дечим цінним. Я маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підвів, добродію. Ти гідний цієї честі. Noblesse oblige! Я пригощаю! Ти змок, sir, і змерз на вітрі, ходи зі мною до моєї хатини й зігрійся. Щоправда, у мене немає хатини, зате є знання. Чого вартий будинок у порівнянні зі знаннями?.. А я радо ними з вами поділюся, mon prince. Знання мої надзвичайно розлогі. Наразі я маю на увазі топографію, тобто знаю, де знаходиться єдина кнайпа, до якої можна дістатися, не виламуючи замків і решіток. Одне лише слово: Дрожджик. Ось тут, на розі Поланецької та Вітебської.

Вільчур подумав, що від алкоголю йому справді покращає. Він дійсно змерз. Крім того, одноманітна балаканина п’яниці немов притуплювала відчуття. Професор мимоволі намагався щось зрозуміти з його теревенів, і це неначе приглушувало пекуче усвідомлення зазнаного нещастя, яке породжувало в його мозкові цілий вир неймовірно болісних думок.

На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу. У кутку кімнати за крамницею, більшої і ще відразливішої, де було повно диму від дешевого прілого тютюну, сиділо кілька п’яних у дим чоловіків. Господар, кремезний тип з обличчям заспаного бульдога, у брудній сорочці й розхристаному жилеті, ні про що не запитуючи, поставив на вільному столику пляшку горілки й пощерблену тарілку з обрізками якоїсь ковбаси.

Зате тут було тепло. Приємно тепло, і закоцюблі руки поступово поволі відтавали. Перша скляночка горілки розігріла горло й шлунок. Вільчурів випадковий товариш без угаву балакав. Пияки в кутку не звертали на прибулих жоднісінької уваги. Один голосно хропів, решта троє час від часу вивергали із себе якесь незрозуміле бурмотіння. Здавалося, вони про щось сперечалися.