Читать «Знахар» онлайн - страница 10

За кілька місяців вони вже заручилися. Їй щойно виповнилося сімнадцять. Дівчина була худенька й бліда, вдягалася в дешевенькі полатані сукенки. Удома панували злидні. Беатині батьки під час війни втратили все своє майно. Дідусь аж до того дня, коли трапилося лихо, утримував стареньку дружину й онуку, даючи уроки іноземних мов. Бабуся, перш ніж податися вслід за чоловіком до родинного склепу на Повонзках — єдиної розкоші, яка залишилася від колишнього багатства, годинами розповідала онуці та її нареченому про славетний рід Гонтинських, про палаци, полювання, бали, табуни коней і коштовності, про сукні, що їх привозили з Парижа… Беата сиділа, заслухавшись, і в її замріяних очах, здавалося, був жаль за втраченим минулим, за казкою, якій не судилося повернутися.

У такі хвилини він стискав її худеньку руку й обіцяв:

— Я дам тобі це все. Побачиш, Беато! І коштовності, і сукні з Парижа, і бали, і прислугу! Усе дам!

А в самого ж тоді не було нічого, крім двох валіз у холостяцькій кімнатці, шафи з медичними книжками й скромної платні доцента.

Проте в нього була залізна воля й могутня віра, і бажання, палке як вогонь, дотримати Беаті обіцянки. Почалася боротьба. За посаду, практику, за багатих пацієнтів. Величезні знання, природжений талант, незламна вдача й робота, завзята, запекла праця зробили своє. Та й щастя йому посміхалося. Зростала слава, зростали й прибутки. У тридцять сім років він отримав кафедру, а за кілька тижнів на нього чекала справжня радість: Беата народила донечку.

Саме на честь тієї славетної прабаби Гонтинської її назвали Марією-Йолантою, а пестливо кликали Маріолею.

Від спогаду про доньку серце Вільчура стиснулося. Він не раз замислювався над тим, кого з них любить дужче… Коли дівчинка почала говорити, одним з перших її слів було:

— Тапусю…

Так воно й зосталося. Доня завжди звала його тапусем. Коли у два рочки Маріоля заслабла на скарлатину й потому видужала, Вільчур дав обітницю, що відтоді лікуватиме всіх бідних дітей безкоштовно. У його дорогій клініці, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти, безкоштовні пацієнти. Усе це він робив для доні, дякуючи Богові за її одужання.

І от тепер її в нього відібрали.

У цьому вже було щось нелюдське, щось з-поза меж егоїзму.

— Ти мусиш віддати її мені! Мусиш! — голосно говорив він, стискаючи п’ястуки.

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав.

— Закон на моєму боці! Ти мене покинула, але я примушу тебе повернути Маріолю. На моєму боці закон. І моральний закон теж. Ти не можеш цього заперечити, ти підла, підла, підла!.. Нікчемо, невже не розумієш, що вчинила злочин? Хіба може бути тяжча провина?.. Скажи сама, ну, яка? Ти гидувала грішми й усім. Гаразд, але чого ж тобі бракувало? Не любові, бо ніхто не здатен тебе так кохати, як я! Ніхто! В усьому світі!