Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 34
Віктор Тимчук
— Гм, наче про любов, і Марину згадав… — перегорнув сторінку. — О, знову!
Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.
— Марино, ти чуєш? — насмішкувато вигукнув Шакула. — А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:
Н-да… — Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.
Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього — незграбного, беззахисного,
— Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? — лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. — Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!
— Нетреба, Марино, заспокойся, — здавлено сказав Юра.
— Не строй трагедії, кицечко, — прохрипів Шакула. — Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…
Його бридкий голос наче шпигнув мене в груди, боляче пронизав усю й примусив одірватися від Юрія. Кудись поділося почуття страху, аж я сама себе злякалась, своєї відчайдушності. Повернулася й жбурнула в гидку, масну пику Шакули свій гнів:
— Ти!.. Ти!.. — мені забракло повітря. — Паскуда, покидьок, нікчема… Проклинаю, проклинаю… — І метнулася до нього, сторопілого, загатила кулаками в груди. — Через тебе… через тебе…
Шакула, приголомшений моїм несподіваним нападом, позадкував, наступив на слизький захисний шолом і гепнувся на землю. Мабуть, падіння привело його до тями — ногою штурхнув мене в живіт, аж я переломилася надвоє. До мене прибігла Клава й допомогла дійти до поваленого дерева. Вона мені щось втішне говорила, гладячи по голові, наче маленьку, стурбовано зазирала в обличчя й лагідно посміхалася. Сіла між мною і Юрком, обняла нас, прихилила до себе і тихенько шепотіла:
— Все минеться, забудеться, мої дорогі, все буде добре… Мені справді стало краще.