Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 33
Віктор Тимчук
Я вже каялася, що не послухала матері й тітки, не сиділа дома, а шукала знайомств, товаришів, і коли б не вони, не Юрко, я б не потрапила сюди. Ще й не відомо, чим це скінчиться і як складу після всього наступний іспит. А коли не повернусь до чотирьох годин, тітка переживатиме, і що їй казати, як пояснити своє запізнення? Ох і наслухаюсь од неї докорів! Аби лише вони, аби не гірше.
Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.
Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.
— Поклади, — стомлено, збайдужіло мовила Клава..
— Слухай, Філоне, та це ж твій братик! — здивовано вигукнув Шакула.
— Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.
Шакула віддав фото, почухав потилицю.
— Думав — Макс… — розчаровано протяг Філон. — Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?
— Чотири місяці. — Лице Клави змінилось.
— Синок твоєї сестри Тетяни? — допитувався Філон.
Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього — впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.
— Кого він подер?.. Кого?.. — з болем говорила. — Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…
У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.
— Син?! — вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. — Мій син? Син… — задивився на клапті фотокартки.
— Плюнь ти на нього. — Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. — Клавка так його виховає, що він на тебе не…
— Клава — мама… — ошелешено прошепотіла я.
— Мати-одиначка, — презирливо докинув Максим.
Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.
Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.
— У кого є мотузок? — на диво лагідно звернувся до нас Шакула.
Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.
— Не признаєтесь… — Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. — Що ж, сам пошукаю.
Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.
— О, вірші!
— Які вірші? — стривожився Юрій.
— Кахи, кахи… — Шакула відкашлявся:
