Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 110

— Так, так,— підтакували всі присутні.

Хіба він не бачить, що й пан управитель; і всі робітники держмаєтку за ці роки звикли до цього, оцінили його піклування про них, і навіщо йому спеціальні команди, коли він може віддати будь-які розпорядження — і вони негайно будуть виконані? Адже він ось, облетівши свої поля, наказав кинути все — і все вимерло. Накаже навпаки — і всі роботи почнуться знову. Чи не так?

— Так, так,— відповідали йому.

Проте шеф цього разу не залишився ночувати, а кудись поїхав. Горіли по степу скирти, палали у навколишніх селах вітряки на горбах, і охоплені полум'ям крила ще крутились на вітрі.

А до радгоспних стаєнь тим часом сходились і орачі, і сівальники" і хлопчаки-погоничі. Виводили коней, розбирали збрую. Стояв біля своєї тачанки управитель-агроном з представником від партизанського загону і роздавав бригадам наряди, наче це було вранці, а не проти ночі. Сіяли цілу ніч, доки зайшов місяць, і ніколи за день не всівали стільки, як за цю ніч. А битим шляхом упродовж ночі гуркотіли на захід німецькі обози. На світанку хлопчаки з котками неквапом поверталися до маєтку. Коні, втомлені нічною роботою, густо парували.

Вранці знову приїхав шеф з якимись офіцерами, мабуть, чинами сільськогосподарської комендатури. Оглянули господарство маєтку, що наче вимерло.

Млин зупинився, стала майстерня, не деркотіли трієри біля зерносховища, ніхто не виїхав у поле.

Тільки ферма ще жила. Захопивши з контори управителя, шеф прикотив з панами офіцерами на ферму. Худобою були набиті не лише довжелезні корпуси, а й усе подвір'я довкола них. Стирлована голодна худоба ревом ревіла. її згонили сюди з усіх сусідніх "держмаєтків", щоб уже звідси гнати до Дніпра на переправи. Бекали вівці, верещали свині, мукали корови. Тепер тут були не лише сіро-українські череди, а й червоно-степові, і сименталки, і гурти швіцьких.

Шеф наказав управителеві зібрати всіх робітників ферми, виділити їм на допомогу людей з польових бригад — і хай під командою пана зоотехніка женуть худобу до Дніпра. Офіцери підрахували худобу і записали собі до блокнотів.

Стали скликати робітників. Свинарки, доярки, чабани з'явилися слухняно, з клуночками харчів у дорогу, з ґирлиґами в руках. Діди були готові йти хоч на страшний суд і зворушили шефа своєю слухняністю навіть у такий непевний час. Хлопчаки сіли на коней, дівчата гнали пішки. Незабаром череди хмарою випливли в степ і побрели на захід, конвойовані з усіх боків молодими енергійними вершниками.

Ферма вимерла, корпуси спустіли, управитель-агроном стояв зажурений. Шеф з паличкою в руці проходив порожніми корпусами, зазирав у ясла з недоїденим кормом і плакав гірко. Панові шефу було жаль маєтку. Скільки він надій на нього покладав!

Надвечір машини з офіцерами знову закупшелили по шляху до міста. А під боком у радгоспу, біля хутора Ярового, в глибокій балці, спокійно паслися різномасті череди, і чабани з ґирлиґами походжали довкола отар, готові хоч до страшного суду.