Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 108

Зав'юнився під ногами розсипчастий пісок берега. Річки, схованої в берегах, ще не видно було, але вона вже відчувалася по свіжості й прохолоді, якою потягло від неї.

Ліс, наблизившись, перетворився з голубого в зелений, його соковиті хащі по той бік річки, проки— даючись, повнилися пташиним тисячоголосим гомоном. Зелений світ, вмитий росами, лящав, висвистував, видзвонював, лунко переливався щедрою розмаїтістю акордів, ладів і тонів. Птаство, радуючись весні, творило музику краси дивовижної, солов'ї аж заходились, зозулі кували, кували, торкаючи дзьобиками чарівні клавіші неба.

Схід все ясніше розцвітався рожевим, світла біль" шало, невтомна пташина музика, напливаючи з зелених глибин, мовби пригортала Веснянку.

— Ух,— ухала Веснянка, ступаючи міцними сполосканими росою ногами по піску. Мокрі, посічені травами коліна її розчервонілись.— Ух!..

Нічого не говорили поміж себе, бо не було в людській мові слів, здатних— передати цю вранішню симфонію пробудженої природи.

Стали на високому березі і, глянувши вниз, завмерли від подиву. Понад самою Ворсклою на вилизаному хвилею вологому піску лежали вподовж берега люди: юнаки й дівчата, бородаті дядьки і тітки з кошиками, наготованими, видно, на базар. Тут саме був брід, через який заворскляни добиралися в Полтаву базарувати.

— Старий Сапіга,— впізнавала Надія Григорівна серед тих, що лежали,— Борисова мати... Валентинова... Чого вони лежать?

Веснянка застигла поруч неї, виставивши колінця, як здивована молода коза на скелі.

— П'ють? Але ж ні...

Сонце мало ось-ось зійти, воно вже розросталось червоним кущем у верхів'ї річки, і течія, повита низькими білястими серпанками пари, вся спалахнула.

— То вони слухають! — раптом вигукнула дівчина і, стрибнувши вниз, побігла й собі до берега. Сестри, осуваючи сипкий пісок, спустилися за нею.

Останніми днями гул фронту подаленів, мовби згасав. Його вже не чути було полтавчанам навіть уночі. Бойові рубежі переносились все глибше на схід, куди відступали радянські армії, обливаючись кров'ю в тяжких боях. Єдиним часом, коли ще чути було далекий фронт, лишалось світання, а найкращим резонатором далекого гулу були оці береги, оця водяна чутлива гладінь, що, витікаючи звідти, десь із-за Білгорода, мовби на своїх хвилях несла ледве вловиме стугоніння битви.

Сюди, в береги, й приходили вранці слухати.

Веснянка впала грудьми на пісок, приклалась до нього вухом. Надія Григорівна і тьотя Варя опустились неподалік від неї на коліна, потім прилягли і теж приклались вухами до землі, як до чутливого апарата. Десь у верхів'ях, у глибині Росії, ледве чутно гуло, і єдине тіло землі ще помітно здригалось, двиготіло й тут.

Минали довгі місяці.

В другій половині вересня 1943 року окупанти почали палити Полтаву. План зруйнування міста був заздалегідь старанно опрацьований. Нічого не було забуто, все охоплювалось цим планом: міські поліклініки й школи, вокзали й житлові квартали, славнозвісний історичний музей, збудований у стилі українського барокко, і такі ж будинки, оздоблені на фасадах художньою кольоровою керамікою. Все це, згідно з планом, повинно було згоріти дотла, спопелитись, знебутись. На місці степового міста-красеня, оточеного заводами і вокзалами, оклечаного садками й парками, мусило залишитись на горбах правого берега Ворскли тільки глухе тирло, руїна, величезний пустир.