Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 111

Цілу ніч радгосп знову сіяв. У зерносховищі світилося, і комірник роздавав по списку робітникам посівне зерно на збереження. Жінки розносили його клунками по домівках. Шофери загонили вантажні автомашини в кукурудзу. На складі пального закопувались в землю бочки з бензином. До самого світу ніхто не лягав спати. .

А на ранок шеф прикотив знову. Він був збентежений, нервовий, уже було чути за спиною гухкання гармат. Битим шляхом за радгоспом сунули на захід колони німецьких машин в кілька рядів. Радянські снаряди вже лягали між ними вздовж шляху.

Шеф під'їхав просто до майстерні, де зібралися ковалі, столяри, слюсарі, механіки. Між ними були й незнайомі, нові люди, яких досі не було в радгоспі. Якби пан шеф бував, припустімо, в Полтавських лісах, то напевне зустрівся б з ними раніш. Але він там не бував, тому й зараз не помітив серед радгос-півців нових людей. Зрештою, тут йому були всі незнайомі, всі на один кшталт. Перекладач шепнув управителеві, що пан шеф приїхав покінчити з маєтком.

Шеф, зіскочивши з машини, гукнув перекладача і попрямував з ним до відчиненої навстіж майстерні, зовсім не помічаючи мовчазного натовпу робітників. Робітники розступились, а потім і самі зайшли всередину подивитись, що робитиме пан шеф.

А він сів навпочіпки біля купки стружок і дістав сірники. Перекладач зібрав жужмом зі станків паклю та промаслене ганчір'я і теж дістав сірники. І в цю мить — майже одночасно — два несхибних ковальських молотки з розмаху хряснули по черепах шефа і перекладача.

А кількома годинами пізніше з степу в гурті розбишакуватих хлопчаків-верхівців прискакало верхи на коні всім знайоме, мов покрапане сонцем, дівча і, шаленіючи в захваті, повідомило, що на шляху вже нема нікого, а в полі за кукурудзами вони, оці вихруваті вершники, вже бачили перших наших.

— Які ж вони?

— Такі, як і були! ТіАьки всі в погонах і з медалями за Сталінград!..

— Кажуть, Полтава єдиним духом визволена!..

— Може бути,— зауважив дід-чабаи, який у свій час не захотів бекати по-баранячому.— Одним духом— ще й як може бути... Дух, я вам скажу, велика сила!..

Єдиним духом, з музикою, з ходу,— не часто таке буває,— говорили потім бійці 2-го Українського. Згадку про цей навальний поривний бій вони донесли до берегів Дунаю, до стін Золотої Праги.

А в подробицях було так. Звечора радянські частини, вибивши німців з Південного вокзалу, зайняли перші квартали. Місто ще корчилось в тріскучих пожежах, огорнуте суцільним димом та гаром. Німецькі ар'єргарди, б'ючи наосліп, стримували наступ, доки рештки їхніх військ, душачись у власних пробках, витягувались на розбитий снарядами Кобеляцький тракт. Жінки, діти ще сиділи в підземеллях, жадібно прислухаючись до стрілянини нагорі, фашисти ще шугали по темних подвір'ях, переносячи гарячі кулемети від рогу до рогу — коли серед багрянистої темряви, з вируючої важкими димами туманності, як позивні великого радісного світу, зненацька заговорив гучномовець.