Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 107

— І дома ще не була?

— Ні. Просто до вас. Мені Ляля наказувала, як тільки вирвусь, до вас забігти.

— Де ж ти бачила Лялю? — ожила Надія Григорівна.

— Ми з нею в одній же камері сиділи. Нас як виводили на станцію, то вона й наказала. їх ще залишили в тюрмі, всіх шістьох...

— А почувала вона себе як? — знову запитала Надія Григорівна, завмираючи.

— Та за неї не турбуйтесь: жива, здорова, в паніку не впадає. Вона, мабуть, в наступний ешелон попаде — їх теж відіб'ють. Там ліси аж гудуть партизанами!

Жінки мовчали, стримуючи ридання. Якесь бережливе захисницьке чуття підказувало їм, що цій дівчинці не треба нічого говорити про страту.

— Яка вона була... востаннє? — запитала згодом мама.

— Спокійна, ви знаєте, така спокійна, що мені аж страшно було на неї дивитись... Немов вона все вже знає, чого інші люди не знають... І бачить так, як ніхто. Наче й крізь стіни дивиться й усе бачить. Тепер до них не пускають?

— Ні,— сказала мама.

— Налякались, того й не пускають. Повстання в тюрмі бояться!

— А зрадниця теж з ними залишилась? — запитала тьотя Варя. Вже після першого Лялиного листа, де вона повідомила про зраду Королькової, тьотя Варя заприсягнулась, що, як тільки негідницю випустять, вона сама вислідить її і вб'є.— Чи, може, ту підлячку теж з вами партизани відбили?

— Еге, її вже не відіб'ють,— заспокоїла Веснянка.— їй уже капут. Сама задушилась у своїй камері.

— Як задушилась?

— Не знаєте, як там душаться? Рушником до бильця, та й пісня вся. Собаці собача смерть.

Тьотя Варя зітхнула.

— А що Ляля говорила, востаннє? — запитала Надія Григорівна.— Пригадай... які-небудь її слова. Тільки не вигадуй. Хоч одне.

Веснянка думала.

— Ой, як вона говорила!.; Я так і не складу. Та все чудно якось... До всіх наче говорить... Встане оце вночі і ходить-ходить по камері, а тоді раптом: "Люди! Я вас вітаю. Я вас люблю..."

Надія Григорівна закрила обличчя руками, прихилилась до стовбура; Яблунька осипалась на неї холодною росою-

Тьотя Варя сиділа просто на землі, скорботно наслухаючи темряву.

— А вже не гуде,— сказала вона мов сама собі.

— То не з того краю вітер,— заперечила Веснянка.— Як обернеться, знов загоготить.

Надія Григорівна, кволо ступаючи, підійшла до дівчини, поклала їй руку на голову, заглянула в вічі:

— Живи ти в нас... Нікуди не йди. Живи!

— Е,— Веснянка заперечливо замотала головою.— Не можу. Приходити буду, а назавжди не можу.

Рано на зорях сестри проводжали Веснянку. Вийшли за околицю, трав'янисті луки перед ними сивіли рясною росою. Брели тими луками, залишаючи по сизому яскраво-зелені сліди.

— Як гарно! — вигукнула Веснянка.— Так би і йшла далеко-далеко! Ви знаєте, я подамся в ліси! До партизанів подамся.

Тьотя Варя і Надія Григорівна ступали поруч неї мовчки.

Схід попереду рожевівся. Позаду у вранішній синяві потопав білий Поділ, вставав над ним високий собор на стрімкій кручі. Попереду за річкою танули ліси, що тяглися звідси і вгору понад Ворсклою, і вниз до Дніпра.