Читать «Заручини» онлайн - страница 14

— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути... Я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!»

— Ну, даєте слово?

— Даю, даю!

— Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?

— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «коллег», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Бр-р!

— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?

— Ні, ні... — відказав, не одриваючи руки, Микола.

— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.

— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий... Говорі, любіш?

— Не «говорі», а говори!..

— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь... Говори... Ну, скорей!

— Люблю... — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

— Ввійде хто-небудь... — одкинувсь трохи назад Микола.

— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю... Сльїшишь тьі! Целуй, целуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

— Тьі мой, мой! Сльїшишь тьі, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

— Загрьізу!.. Всего загрьізу! Болит! Не смей, не смей, — тм мой! Я хочу, й тьі будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями... й всем... Сльїшишь!.. Тьі ж любишь... Любишь же? Да? Больше всего?

— Люблю, люблю...

У Миколи крутилась голова.

— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить «просвещением»? Да? Любил й прежде или «просвещал»?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход... Сльїшишь тьі!..

— Люблю, люблю... — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.

— Тьі мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, сльїшишь?! Убію, если завтра не придешь... тьі слово дал... Оставишь все й придешь.