Читать «Заручини» онлайн - страница 12

— Я зараз.

І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло його.

— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.- Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й... тільки балансував поміж парами.

— Ну, сідайте... — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?

— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.

— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» — подумав він.

— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і «мамзель»... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...

— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «От через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

— Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?

— Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.

— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами...

— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.

— Вам комплімента хочеться?

— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...

— Через те... — поправив Микола.

— Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...

— Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»... Що?

— Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?

— Нікого й ніколи...

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:

— А знаєте, ви сьогодня якась... чудна...

— Як іменно?