Читать «Заручини» онлайн - страница 13

— Так... Якась не така, як завжди... Щось таке рішуче... Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому... Щось уперте таке...

Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

— Ой, болить, милий... Не дуже... — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

— Ну, і... що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...

Галя стрепенулась.

— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула... — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?

— Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?

— Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...

— Тільки що?

— Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...

— Усім серцем слухаю!

— Правда?.. Ну, слухайте...

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть... Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.

— От тобі й на! — засміявся Микола.

— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні, ні! Микола здвигнув плечима.

— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

— Голова тому порукою!

— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?

— Та що ж таке?

— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

— Не знаю... — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

— А! Ну, так не скажу зовсім... Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.

— Ну, Галя...

— Як? «Галя»? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...

— Га-а-ля...

— Ну, обіщаєте?

— Та що ж таке, господи?

— Що не будете... що... Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.

— Ні, не знаю.

— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

— От що... ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все... Я об'ясню, ви подумаєте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?

— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо...