Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 91

— Так. А тепер… Кучугури бетонних уламків, занесених мулом. Що робить час… Навіть бетон не витримує.

— Не тільки час. Споруду зруйнував землетрус, решту довершила вода після того, як лопнула гребля штучного моря.

— Що, нашого моря вже немає? — запитав здивовано.

— Давно, — сказала Ілонка. — Про нього лишилися тільки короткі згадки в старовинних хроніках. Повернемося додому, я підберу тобі відповідну літературу, почитаєш про все сам. Подивишся відеозаписи.

— А ми так пишалися ним, так гордилися. Ми споруджували його не лише для себе, а й для майбутніх поколінь. І от тобі маєш… Справді: як мовиться, дорога в пекло вимощена гарними намірами. — Помовчав і запитав: — А що ж там тепер?

— Де?

— На місці нашого моря? Мабуть, пустеля?

— Чому пустеля? — здивувалася Ілонка.

— Такі прогнози робилися ще в наші часи. Адже море затопило багато родючих земель, які на випадок його ліквідації мали перетворитися в пустельні, заболочені території.

— З цим люди успішно впоралися, — сказав Дельф. — Страшно інше. Те, що сталося тієї ночі.

— Хочеш, злітаємо, подивимося ті місця? — запитала Ілонка. — Тепер там велике місто… — Вона не знала, чим зацікавити, як догодити, аби розвіяти його гнітючий настрій.

— Цікаво… — пожвавився Євген.

— Правда, оглянути його сьогодні ми не встигнемо, на те потрібен час, але подивитися хоч зверху, з висоти пташиного польоту, варто.

— Якщо ваша ласка… — погодився Євген, і дівчина зраділа.

— Дельф, твій геліобус тут? — запитала вона.

— Тут. Он за тими деревами, — показав рукою, — у нас майданчик.

— Можна ним скористатися?

— Ходімо, я проведу вас.

Ілонка вдячно подивилася на Дельфа.

— А ти не хочеш полетіти з нами?

— На жаль, не можу. Справи.

— Гадаєте, ще когось відкопаєте? — у Євгена відлягло від серця.

Дельфова присутність чомусь пригнічувала, нервувала його. І тепер, коли той відмовився летіти, у нього десь глибоко в душі забриніло почуття вдячності до нього.

— Така вже в нас професія.

— Коні нехай залишаться тут. Приглянь за ними. Та, зрештою, ми швидко повернемося, — сказала Ілонка.

— Гаразд. Я пущу їх на пашу. Вона взяла Євгена за руку.

— От і добре. Ходімо.

Вони обійшли руїни і поміж кущами пробралися до невеликого майданчика, на якому, мов строкаті зграбні жуки, стояли геліобуси. Дельф підійшов до одного з них, відчинив кабіну.

— До ваших послуг. Сідайте.

Вони всілися в зручних фотелях, прив’язалися еластичними пасками.

— До побачення! — Ілонка помахала Дельфові рукою.

— Щасливої прогулянки! І будь уважною в повітрі. Небо над містом перевантажене.

— Не турбуйся! — Ілонка закрила прозорий ковпак над головами, і геліобус стрімко злетів у повітря.

Летіли на малій швидкості, низько над землею, так, щоб можна було все роздивитися. За кілька хвилин ліс закінчився і внизу зав’юнилася блакитна стрічка річки, одягнута в бетонні береги.

— Ось тут і була колись ваша гребля, — сказала Ілонка, пролітаючи над залишками бетонних руїн. — Ми зберігаємо їх, як історичну пам’ятку. — Впізнаєш?

— Ще б пак, — обізвався Євген. — Колись і я працював на її будівництві.