Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 89

— Про це ми запитаємо у Гарта. Я обіцяю допомогти тобі.

— Ти читала цього листа? — запитав насторожено.

— Читала. У тебе був син. А тепер — годі про це. Гаразд?.. — Вона присмирніла, усвідомлюючи, що припустилася непоправної помилки. Навіщо було затівати цю розмову? — Дивні ви, люди минулого, — заговорила знову. — Важко вас зрозуміти. Любив Таню, жив з Іриною, а ще й та, третя, професорка… Не доцілувавши одних вуст, ти утікав від них і поспішав до інших, мов бджола до щойно розквітлої квітки. Не розумію.

— Не знаю ніякої Ірини, ніякої професорки, — пригніченим голосом сказав він. — Таня… Але де вона тепер? Де? Як склалася її доля?..

Він розгладив на лобі мереживо зморщок, з-під густих насуплених брів глянув на неї сумними, повними розпачу очима і впевнено сказав:

— І все ж тепер я знаю, де її шукати. Знаю…

— Ні, Євгене, — зрозуміла його Ілонка. — Дарма ти все спрощуєш. З нею нас розділяють п’ятсот років. Чудес не буває. І ти це добре усвідомлюєш сам.

— Так. Я наверз дурниць. Вибач.

Далі їхали мовчки, відпустивши повіддя. Наближалися до лісу. Він зустрів їх монотонним, як колискове мугикання, гамором. Коні йшли обережно, ступаючи вузькою лісовою стежиною, захаращеною гілками. Десь у гущавині скрипіла розчахнута вітрами осика. У молодому дубняку сонливо шаруділо спрагле від спеки листя. Ліс густішав, змикаючись над головами приємним холодком тіней. Коні зачули терпкі пахощі рослинності, зафоркали ніздрями. Незабаром показалася велика лісова галявина. Ілонка притримала Скакуна. Перед ними, під розлогим шатром величезних кленів розкинувся табір археологів. За ним, під лісом, по той бік галявини, з кучугур розритого грунту виднілися залишки розкопаної споруди. Ілонка примружилася: сонце било їй прямо в обличчя.

— От ми й приїхали, — сказала й голосно гукнула: — Дельфе!.. — її дзвінкий голос полинув галявиною, гучною луною відбився від стовбурів дерев і згас, розкришившись на невиразні звуки. — Дельфе!..

Євген помітив, як від гурту людей, що стояли біля крайнього намету, відділився високий стрункий юнак. Він із-під долоні подивився в їхній бік і швидко пішов назустріч. Дівчина пришпорила скакуна. Євген поплентався слідком. Бородатий юнак порівнявся з Ілонкою, схопив за повід коня і допоміг їй зійти. Неохоче, відчуваючи свою зайвість, Євген під’їхав до них.

— Яким вітром? — радісно запитав той, кого названо Дельфом, і поцілував Ілонку. — От уже чого не сподівався.

Дівчина соромливо опустила очі. Відчула на собі погляд Євгена, і їй, певне, стало ніяково перед ним. Легкий рум’янець зник зі щік. У своїй розгубленості була ще милішою, ще привабливішою.

Євген хутко зіскочив з коня, розгнуздав його. Ілонка і Дельф підійшли до нього ближче.

— Давно мрію з вами познайомитися, — приглухлим голосом сказав Дельф і простягнув руку.

З перших слів Євгенові рішуче не сподобався цей красивий бородатий юнак.

— Євген Терен. Випадковий відщепенець двадцятого сторіччя, — намагаючись бути безпосереднім, сказав недбало.

— А мене звати Дельфом. Дельф Ряст, — зиркнув на Ілонку і додав: — Ми з вами майже однолітки. Чи не так?