Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 88

Біжить кудись прудконогий кінь, щось веселе розповідає Ілонка, та Євген не чує її голосу, він бачить себе в іншому світі, серед інших жнив, на зовсім іншому полі.

Вантажна машина, у якій він лежить, потонувши у зерно, саме зупиняється на токовищі, де працюють його однокурсниці… Євген підхоплюється на ноги, по коліна грузне у зерні, черпає його пригорщами і бризкається, ніби водою, намагаючись поцілити Таню. А вона, викупана сонцем, струнка польова смаглявка, голосно верещить, прикриваючи обличчя широкою фанерною лопатою. Зерно порошить по фанері, сиплеться на волосся, капле за пазуху, і Таня, либонь, зачувши колючий лоскіт зернинок, випускає лопату, заплющує очі і, немов грозовій зливі, підставляє обличчя крапелькам зернопаду…

…Під’їздили до лісу. Коні йшли неохоче. Давалася взнаки спека. Ілонка сиділа в сідлі тиха, присмирніла, її пригнічувала мовчанка. Зрештою не витерпіла.

— Чому ти мовчиш, Євгене?

— А ти?

— Невже нам ні про що говорити? Розкажи щось про себе, — попросила вона. — Щось із свого минулого.

— А що розповідати? Минулого не вернеш.

— Спогади — своєрідне повернення.

— Не знаю. Можливо.

— Про що ти думаєш? Євген замислився.

Мені пригадалася одна дівчина.

— Її звали Іриною?

Йому перехопило подих. Холодний клубок підкотився до горла. Він ледве проковтнув його.

— Звідки такі відомості? — запитав нервово.

— Не має значення.

— Якщо не має значення, навіщо допитуватися?

— Я не допитуюсь, а просто питаю. І все-таки — її звали Іриною?

— Не вгадала. Її звали Танею.

— Танею?

— Так. І вона була схожа на тебе. Чуєш?

— А хто така Ірина?

— Так схожа, — ніби не розчувши запитання, вів далі він, — що іноді я думаю, чи не відродилася вона у твоїй подобі.

— Ти любив її?

— Так.

— Дуже?

— Дуже любити не можна. Як і вмерти. Можна 141 просто любити, — вколов не без задоволення.

— Розкажи щось про неї. Вона була красива?

— Кажу ж, схожа на тебе.

— А може, навпаки?

— Все одно, — махнув рукою.

— А яка її доля?

— Мабуть, відродилася у тобі, — намагався жартувати. — Більше я не знаю про неї нічого. Та й знати не хочу.

— Чому?

— Хочу швидше забути те життя, що відділяється від теперішнього прірвою часу п’ятсот років. Тим паче що для мене, теперішнього, ніякої Тані не існує.

— А як же Ірина? її ти любив теж? — допитувалася.

— Ні.

— Що “ні”?

— Нікого я більше не любив.

— А звідки син? Тимчасове захоплення, пустощі?

— Про якого сина ти мовиш?

— Про твого. Твого й Ірининого. Листа читав?

— Від кого? — майже скрикнув.

Ілонка примовкла. Схаменулася. “Але чому Гарт не віддав йому листа? Чого вичікує? Можливо, боїться зайвий раз тривожити його нерви?” Але тепер, коли вона так необачно прохопилася словом, стало зрозумілим, що їй не уникнути небажаної розмови.

— Невже ти нічого не знаєш?

— Про що?

— Про лист?

— Який лист?

— Від Ірини. Його знайшли разом із паперами, що лежали у твоєму саркофазі.

— Де вони? Чому їх не показали мені? — обм’як, відчуваючи якусь підступність.