Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 86

Останнім часом Ілонка почала помічати, що стосунки їхні з Євгеном набирають дружнього характеру. Це непокоїло і водночас інтригувало дівчину, хоч тепер, залишившись із ним на самоті, вона не знала, як поводитися, відчувала внутрішню скутість.

“І хотіла запросити із собою Вілену, — подумала вона, — так ні! Рос залишив її в лабораторії”.

У свою чергу Євген ловив себе на тому, що коли Ілонка довго не з’являлася у його тихому будиночку на окрузі лісопарку, йому робилося тужливо, а Тік нервував дедалі більше й більше. І що частіше він думав про це, то глибше усвідомлював, що саме вона, ця неспокійна дівчина, може наповнити його життя новим змістом, притлумити біль за втраченим. Нині йому хотілося назавжди залишитися тут, загубитися у неозорому зеленому просторі, втекти від людей, автоматів, цивілізації. Лише б вона була поруч.

— Не треба так гнати, — повторив ніяково і відпустив повідок.

Припікало сонце. Коні йшли поруч, пирхаючи спітнілими ніздрями.

— Де ти навчилася так спритно їздити? Адже тепер вік далеко не гужового транспорту?

— До коней я звикла змалку.

— А я так не вмію, — зізнався. — Лячно.

— Ти що, вперше сидиш у сідлі? — запитала Ілонка.

— Так. Колись, ще маленьким, доводилося їздити на конях, але так, без сідла. Уявляєш?

Ілонка голосно засміялася, припадаючи до загривка.

— Без сідла, кажеш? — сміялася знову. — Уявляю…

— Далеко ще їхати? — запитав Євген.

— Ні. Через поле, он до того лісу, — дівчина показала рукою на синювату смужку, що маячила на овиді.

— Ти гарно знаєш Дельфа?

— Інколи доводиться зустрічатися, — мовила кокетно. — А що?

— Так просто.

Замовкли. З Євгенового обличчя не сходив вираз байдужості, хоч насправді він закипав не то гнівом, не то образою хтозна на кого. Можливо, на самого себе. Це почуття невдоволення почалося відразу після тієї розмови у кабінеті Гарта. Після неї він почував себе самотньо, пригнічено, мов не у своїй сорочці. Обклавшись книжками, цілими днями читав, намагався надолужити згаяне за п’ятсот років. І що далі заглиблювався у прочитане, то більше виникало незрозумілого. Інколи безпредметно тинявся по місту, хотів якомога швидше розпізнати, збагнути сенс його життя. Так минуло кілька тижнів. І от поїздка до лісу, до археологів. Вона і цікавила, і бентежила його. Нарешті він зможе подивитися на морозильник, у якому лежав, наче мумія, побачити своїх співвітчизників, які й досі сплять, не запідозрюючи, що готує їм випадок…

Коні бігли в парі, ніби запряжені. Євген крадькома спостерігав за Ілонкою. Йому хотілося збагнути таїну її м’якої, але вольової вдачі, здатної на різні вигадки, що іноді граничили з безглуздям дитячих пустощів. От хоча б і тепер. Додумалася ж у вік левітаторів загнуздати коня, та ще й гарцювати на ньому по степу, наче навіжена. З конем, каже, не може порівнятися ніякий вид транспорту. Автомати — сліпі. Вони нездатні думати поза програмою, закладеною в них. Кінь — істота жива. А все живе пробуджує людяність, благородство.