Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 84

— Футболом.

— Ви грали в футбол? — здивувався Гарт.

— Ні, я вболівав. Усі засміялися.

— Це, так би мовити, ваше хобі?

— Це хобі доби.

— А крім жартів?

— Не знаю.

— Наскільки нам відомо, науку ви не зовсім полюбляли, хоч і намагалися займатися нею, — сказав Осей.

— Звідки такі дані? — здивувався Євген.

— Але ж це так, — похопився Осей. — Наукою вас змусили зайнятися обставини?

— Мабуть, що так. Правду кажучи…

— Не будемо про це, — втрутився Гарт. — Все те залишилося там, у минулому. Давайте краще подумаємо, чим би ви хотіли зайнятися тепер. Що вам подобається по-справжньому?

— Не знаю, — розгубився Євген. — Не знаю. Я ніколи над цим не задумувався.

— Невже ви прожили двадцять п’ять років, так ніколи й не замислившись над самим собою? Невже ви не розмірковували над тим, навіщо ви живете? Адже кожна людина мусить жити, здійснюючи свою заповітну мрію, свою мету?

— Правду кажучи, ні. Народився і жив. Як усі.

— Отакої! І ви не задумувалися, що вам потрібно особисто як людині?

— Особисто мені? У тому моєму першому житті я це усвідомлював чітко. Щонайменше — трьохкімнатну квартиру, автомобіль, гараж, гарну посаду… Та не завжди виходить так, як хочеться. Я тому приклад…

Євген принишк, мабуть, схаменувшись, що сказав зайве.

— Про це вам доведеться забути. — Осей підійшов до Євгена, уважно подивився йому в очі. — А ви ніколи не думали над тим, що прагнення до відособлення — неприродне? У всі часи люди прагнули до єдності, спільності. І тільки спільні зусилля винагороджувалися. Вам потрібен буде час, поки ви звикнете до принципів нашого життя. Автомобілі — невигідні. У нас, як ви вже, мабуть, помітили, їх немає. Здебільшого ми ходимо пішки. Отже, гараж відпадає. У нас немає грошей і приватної власності. Все належить усім. Помешкання вам дали?

— Так. За це я дуже вдячний, — сказав Терен.

— Євгене, — звернувся Гарт, — розкажіть, будь ласка, як же ви все-таки жили?

— Кажу ж: як усі.

— Отже, ви боялися виділитися з-поміж інших і взяти на себе відповідальність перед ними? — запитав Осей. — Припасовували своє життя до стандарту.

— Я вас не зовсім розумію. Ні до чого я своє життя не припасовував. А виділятися з-поміж інших мені було ні до чого.

— Тож-бо й є. Ви жили у вік масових стандартів. З одного боку — прагнення до ізоляції: квартира, автомобіль, гараж; з іншого ж — стандартизація в усіх сферах життя. Про це свідчить ваша архітектура, телепрограми, предмети масового вжитку, масове захоплення футболом тощо. Так, на футбольних матчах людина із стандартизованою психікою вмикалася до загального біополя масового збудження, і це давало їй відчуття повноти життя. Хоч насправді до цього було далеко. Нівелювалася особистість. Лозунг — бути як усі. Цілком виправдано з біологічної точки зору. Пристосування — неодмінна умова виживання. Але з позицій справді розкутого духовного життя— це крок назад у порівнянні з епохами найбільшого злету людського генія. Згодні?

— Не знаю. Вам видніше. Мені над цим треба поміркувати.

— Поміркуйте, — сказав Гарт. — Людина нашого суспільства мусить мати високу свідомість. Кожен повинен виконувати те, на що він здатний. І ні в якому разі не підлаштовуватися під інших. Ви мусите визначити свої нахили, якомога повніше розкрити їх. Тоді вам буде легко знайти місце в нашому житті. Розумію, спершу буде важко, але нова людина, якою ви її бачите зараз, народжувалася саме з подолання труднощів у становленні власної психології. Це основна умова будь-якого розвитку. Та, власне, ви це добре розумієте самі. — Гарт встав з-за столу. — Відпочивайте, набирайтеся сили, думайте, — потиснув руку Євгенові. — А що буде потрібно — звертайтеся до нас. Ми завжди до ваших послуг.