Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 83

— А як же сумління, сором? Адже ці категорії залежать від кожної людини зокрема, а вже потім переходять на загал. Невже таким, як Терен, однаково, що про нього скажуть, подумають інші бодай поза очі?

— Наївна ви людина, Артеме Павловичу. Яке лихо, наприклад, від того, що люди на тебе тюкають? Ніяке. Тут основне, аби ти сам собі аплодував.

Осей не встиг цілком висловити своєї думки. Його перепинив голос диктофона:

— Артеме Павловичу, до вас відвідувачі.

— Нехай заходять, — запросив Гарт. До кабінету зайшов Рос і Євген Терен.

— Добридень, — привітався Рос і потиснув руку спершу Гартові, потім Осею. — Знайомтесь. Наш гість з далекої минувшини Євген Терен.

— Прошу сідати, — Гарт вказав на вільні стільці. Осей зацікавлено розглядав Євгена. Зовні йому

сподобався цей високий, стрункий русявий юнак. Було в ньому щось привабливе, ще зовсім дитяче. Його очі світилися іскринками природного розуму й щирої довіри. “Зовсім не схожий на того, що вимальовувався із записів Ілонки, — подумав Гарт. — Та й чи варто так безоглядно вірити маренням хворої людини?”

— Як себе почуваєте? — запитав Євгена.

Юнак стенув плечима.

— Я маю на увазі здоров’я.

— Дякую, нормально.

— Як вам подобається у нас? — намагаючись бути невимушеним, знову запитав Гарт.

— Дякую. Добре, — відказав без особливого ентузіазму. — От тільки багато чого незвичного для мене.

— Нічого. Звикайте. Як мовиться, освоюйте нову технологію. — Хто ви за фахом? Ви, здається, хотіли стати вченим?

— Коли то було! — кисло усміхнувся Євген. — Наша технологія була значно простішою. У наш час людина вперше висадилася на Місяць, а ви он уже на персональних левітаторах літаєте. Розрив у п’ятсот років чогось та вартий. І я це відчуваю.

— А місто?.. Як сподобалося вам місто? — приєднався до розмови Осей.

— Чогось подібного мені ще не доводилося бачити.

— Вибачте, ви народилися в місті чи в селі?

— На жаль, у селі.

— Чому “на жаль”?

— Дуже просто. Використовуючи спортивну термінологію нашого часу, можна сказати: із села мені довелося стартувати у життя зовсім не на рівних умовах, порівнюючи із мешканцями міста.

— І чим, якщо не таємниця, була обумовлена нерівність?

— Відповісти важко. Мабуть, життя так складалося.

— Проте ви стартували успішно? — запитав Осей.

— Будемо дивитися на фініш. А фініш — ось він, — Євген скрушно розвів руками.

— До фінішу ще далеко, — намагаючись заспокоїти Євгена, мовив Гарт.

— Але ж і стартувати наново тепер уже пізно. Спортивна форма не та.

— Чому?

— Коли людина сходить на високу вершину, їй видно далеко-далеко. Порівнюючи зі мною, люди вашого суспільства піднялися на вершину висотою п’ятсот років. А я залишився внизу. Спробуй тепер дорівняйся. Зробити такий стрибок неможливо.

— Нічого. Дорівняєтеся. Було б бажання, — підбадьорливо сказав Гарт. — А ми допоможемо надолужити прогаяне. І все буде гаразд.

— Що ж, спробую. Власне, іншого виходу в мене немає.

— Чим би ви хотіли зайнятися? — запитав Осей.

— Не знаю…

— Ви захоплювалися чимось раніше?