Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 71

— Той шибеник усіх знає. А чого ж! Нехай їде. Тільки дивіться за ним. А то може таке вчворити!

— Гаразд… Віталику, ти вже зібрався? — гукнув Станіслав. — Тоді на коней! Не будемо вас затримувати, Есмеральдо Іполитівно. Ощасливте ще когось.

— Не забудьте взяти ключі.

— Може, давайте розплатимося? — запитала Ніна.

— Ще встигнемо, лебедята, — сказала Есмеральда Іполитівна. — Наперед не беру. Їдьте…

…Спортивний комплекс школи розташувався у розкішному парку на околиці містечка. Бігові доріжки, стадіон, спортивні майданчики, критий басейн — усе декорувалося тропічною рослинністю, все поринало в зелені, квітах, аромат яких змішувався з терпкими віддихами моря, п’янив, мов молоде невиброджене вино. Станіслав поставив машину в затінку платана, і Віталик вискочиб з неї.

— Зараз я його знайду. Зачекайте! — подався в напрямку просторої світлої будівлі, що проглядалася в кінці широкої алеї, вимощеної дрібненьким гравієм.

Станіслав і Ніна пішли за ним.

На зеленому, гарно доглянутому полі, що одним кінцем виходило до моря, хлопчаки, не зважаючи на спеку, грали в футбол. Станіслав присів на вишмульгану лавку, почав спостерігати за грою, дедалі більше й більше захоплюючись нею. Ніна ходила парком, милувалася розмаїттям квітів, що строкатістю кольорів буяли на клумбах, немов на них було розстелено живі майстерно зіткані килими.

Віталика не було. Хлопець щез, наче випарувався. Тільки хвилин за двадцять Ніна помітила його постать у кінці бокової алеї, на якій чоловік у синіх спортивних шароварах, світлій тенісці і широкополому солом’яному брилі підстригав кущі живоплоту. Віталик підбіг до нього, зажестикулював руками, показуючи на дорогу, де стояв їхній автомобіль.

Чоловік поклав на лавку ножиці, скинув бриля, витер хусточкою чоло і неквапно пішов алеєю в напрямку до стадіону слідком за Віталиком, який гнав поперед себе м’яч, стукаючи ним об тверду втоптану доріжку.

“Оце, мабуть, він і є, Козир”, — подумала Ніна, підходячи до Станіслава.

— Чуєш, Славку! Та облиш ти хоч тут свій футбол.

— Зачекай, Ніно! Поглянь, як прорвався он той голопузий правий крайній! От молодець! Ну, давай, давай, дорогенький! Отак! Отак! Гол!!! — вигукнув радісно, схопив Ніну в обійми і почав цілувати.

— Збожеволів… Зовсім збожеволів, — пручалася вона. — Он, мабуть, Козир іде… А ти як мала дитина.

— Який Козир? Де? Звідки ти знаєш? — Станіслав відпустив Ніну, поглянув у бік чоловіка, що, розмовляючи з Віталиком, наближався до них, і присмиріло опустився на лавку.

Забачивши Ніну й Станіслава, хлопець побіг швидше, наблизившись до них, відрапортував:

— Знайшов. Он він іде. Ну ви тут поговоріть, а я побіжу теж пограю трохи. Будете їхати — покличте. Добре?

— Гаразд, — сказав Станіслав. — Біжи…

Козир наближався, не кваплячись, натомленою трохи розвалькуватою ходою, придивляючись, хто б то міг до нього завітати. В свою чергу приїжджі розглядали його. Ніна помітно хвилювалася, і це видавали її міцно стиснуті губи і нервове тремтіння пальців.

Підійшов. Привітався. Був середнього зросту; статура— міцна, кремезна; рухи — неквапні, виважені; руки — дужі, засмаглі на сонці; таке ж засмагле мужнє, з правильними рисами обличчя; тонкий прямий ніс, задумливі, ледь примружені очі; вигоріле на сонці, мабуть, колись русяве, а тепер попелясте, коротко підстрижене волосся неслухняно їжачилося на голові. На Станіслава він зробив враження людини замкнутої, відлюдкуватої. Ніна торопіла в здогадах щодо його особи.