Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 70

Есмеральда Іполитівна повела Ніну на другий бік будинку, піднялася на маленький ґаночок, довго шукала в сумочці ключа, нарешті відчинила двері, і Ніна зайшла у невеличкий танок, в якому стояла газова плитка, кухонний столик і два стільці.

— Тут можна приготувати сніданок, зігріти каву, пообідати, — пояснила, відчиняючи ще одні двері, теж замкнені.

Кімната була невеликою, але затишною. Стіни обклеєні свіжими шпалерами, підлога пофарбована, перед канапою, застеленою плюшевою покривкою, лежав невеличкий килимок. На канапі, як і в будь-якому готелі, — чисті простирадла, рушник, дві подушки. На невеликому письмовому столі у вазочці стояли квіти. Стіну перед ліжком прикрашала репродукція картини відомого мариніста, вправлена в багетову рамочку. Телевізор, карафка з водою, дві склянки, шафа для одягу, два фотелі… Все як мається бути.

— Подобається? — запитала Есмеральда Іполитівна.

— Годиться… — відповіла Ніна. — Піду покличу свого судженого.

— І речі заодно можете забрати, — підказала бабуся. — Живіть скільки вам забажається.

Ніна вийшла. На подвір’ї Станіслав розмовляв із Віталиком, що крутився біля автомобіля, не перестаючи стукати об землю футбольним м’ячем.

— Давай речі, чоловіче. Будемо поселятися, — по-господарськи розпорядилася Ніна.

— Ну, що там?

— Не люкс, але жити можна. Саме для молодят, — не забула вколоти. — Люксові номера заброньовано.

— А ми тут з Віталиком вияснили одну важливу справу. Виявляється, він знає Олеся Архиповича.

— Он як!

— Він викладає у них фізкультуру в школі-інтернаті. Вважай, нам пощастило. Віталик береться влаштувати нам зустріч. Сьогодні ж…

— Тебе, Віталику, сама доля нам послала, — Ніна провела рукою по його шорсткому білявому волоссі. — А далеко ваша школа?

— Та ні, не так щоб і далеко, але бабуся…

— Що? Не пускає з дому? Хлопець кивнув головою.

— Нічого, — сказав Станіслав. — Ми її гарненько попросимо. Хочеш покататися?

— Хочу.

— Тоді збирайся.

— Прямо зараз?

— А навіщо відкладати на потім? Ось ми тільки перенесемо свої речі, влаштуємося і поїдемо. Згода?.. — Станіслав узяв із автомобіля валізу, меншу передав Ніні.

— Ти тільки не забувай, Славку, називати мене Офелією, — шепнула Ніна. — А то може статися конфуз. І запам’ятай: я твоя дружина. І у нас… медовий тиждень…

— Намагатимуся не забути. Все жартуєш? Дивися!.. А то може статися так, що роль нареченої може бути останньою в твоєму репертуарі.

— На що ти натякаєш?

— Гарне мені “натякаєш”! Сама затіяла цей спектакль. Що ж… Доведеться тепер грати роль закоханого чоловіка.

— Доведеться… — Ніна подивилася на нього закоханими очима. — Думаю, з моєю допомогою впораємося.

— Де вже мені без твоєї допомоги! Вони піднялися на ґанок.

— Розташовуйтесь, — запросила Есмеральда Іполитівна. — Я ненадовго вийду. Треба ще раз пройтися до готелю. Бачили, що там робиться? А в нас половина будинку пустує. Треба виручати людей.

— Ми вас підвеземо, — сказав Станіслав. — Тільки відпустіть з нами Віталика. Виявляється, він знає чоловіка, з яким нам треба побачитися.