Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 68

— Мабуть, їхній мер марки колекціонує, — підкинув хтось.

— Тепер це модно, — додав інший.

— І вигідно.

— Мер-філателіст?.. Такого я ще не чув. Ну, трапляється там риболовлею бавиться чи в чарчину заглядає. Не без таких мерів. А щоб марками…

— Не скажіть, не скажіть. Пам’ятаєте гоголівського городничого, що вишивати любив? То чому б і марками не…

— Тепер вони всі вишивати навчилися. Тільки-но до трибуни доб’ється, такі словесні вишивки мережить, такі узори плете, як мороз по шибці! Мистецтво!

— І хрестиком, і гладдю…

— Частіше гладдю. Білим по білому. Щоб без зайвих контрастів…

Люди пожвавилися, загомоніли, знайшли спільну мову, спільну тему. Стовбичити біля віконечка стало легше, веселіше.

— Громадяни! Дотримуйтесь тиші! Не заважайте працювати. Боже, що за народ пішов? Розв’язали язики! — Блондинка обхопила голову руками. — Замовкніть нарешті! Пекло якесь!..

Розштовхуючи ліктями натовп і, важко відсапуючись, до віконечка із слонячою впертістю пробивався опасистий, з величезним животом чолов’яга. По його м’ясистому розпашілому обличчю стікали цівочки поту. Забачивши його, блондинка гримнула Ніні:

— Громадянко, відійдіть од віконця. Пропустіть чоловіка. — Вона простягла йому папірця. — Заповніть, Аристархе Абрамовичу. Щось давненько ви не з’являлися в наших місцях. Забуваєте давніх знайомих…

— Праця, справи, знаєте… — пузань схопив папірця і почав випручуватися з натовпу.

— А йому, отже, ви зарадити можете? — запитала Ніна.

— Громадянко, прошу вас востаннє: не заважайте працювати. У нього броня.

— У таких броня скрізь, — обізвалася якась жінка. — Вони без неї кроку ступити не можуть. Броня на випадок війни, броня в ложу театру, броня на автобус, залізницю чи літак, броня в сауну, броня на курорт, броня в готель. Броня, броня, броня… Хто її вигадав?

— Та отакі ж і вигадали.

— Цей, мабуть, і на цвинтарі вже забронював для себе місце…

— Аякже! На центральній алеї…

— І пам’ятник заготовив…

— Лишилося некролог підписати…

— Групою товаришів…

— Жлоб рогатий, — підсумував хтось.

— Самі ви жлоби рогаті, — огризнувся пузань і сів до столика заповняти анкету.

— Ходімо звідси, — сказав Станіслав. — Почалися наші поневіряння. Я так і знав…

— Не панікуй, Славку. Якось влаштуємось. — Оптимізм ніколи не полишав Ніну.

Вони вийшли у вестибюль.

— Що ж, Офелійко, доведеться ночувати в машині. Ночі тут теплі.

— До того ж у нас спальні мішки є, — підморгнула змовницьки, либонь, натякаючи на минулу ніч. — І невеличка практика. Я згодна.

— Але ж тобі соромно.

— Доведеться звикати. Минеться. А зараз давай займемося розшуками Козира. Може, він щось допоможе.

— Їдьмо…

На виході з готелю Ніну зупинила старенька, але жвава бабуся.

— Що, донечко, зупинитися ніде? — запитала, і Ніна здивувалася: що б це мало означати?

Ніяких знайомих у неї немає в цьому містечку, а тут на тобі — “донечко”. Що потрібно цій бабусенції?

— Ніде, бабусю. Наші місця вже зайняті. Заброньовані…

— Здалеку приїхали?

— Здалеку.

— Ви одна чи?..

— Удвох, — показала на Станіслава.

— Надовго? — допитувалася старенька.