Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 68
Анатолий Кириллович Григоренко
— Мабуть, їхній мер марки колекціонує, — підкинув хтось.
— Тепер це модно, — додав інший.
— І вигідно.
— Мер-філателіст?.. Такого я ще не чув. Ну, трапляється там риболовлею бавиться чи в чарчину заглядає. Не без таких мерів. А щоб марками…
— Не скажіть, не скажіть. Пам’ятаєте гоголівського городничого, що вишивати любив? То чому б і марками не…
— Тепер вони всі вишивати навчилися. Тільки-но до трибуни доб’ється, такі словесні вишивки мережить, такі узори плете, як мороз по шибці! Мистецтво!
— І хрестиком, і гладдю…
— Частіше гладдю. Білим по білому. Щоб без зайвих контрастів…
Люди пожвавилися, загомоніли, знайшли спільну мову, спільну тему. Стовбичити біля віконечка стало легше, веселіше.
— Громадяни! Дотримуйтесь тиші! Не заважайте працювати. Боже, що за народ пішов? Розв’язали язики! — Блондинка обхопила голову руками. — Замовкніть нарешті! Пекло якесь!..
Розштовхуючи ліктями натовп і, важко відсапуючись, до віконечка із слонячою впертістю пробивався опасистий, з величезним животом чолов’яга. По його м’ясистому розпашілому обличчю стікали цівочки поту. Забачивши його, блондинка гримнула Ніні:
— Громадянко, відійдіть од віконця. Пропустіть чоловіка. — Вона простягла йому папірця. — Заповніть, Аристархе Абрамовичу. Щось давненько ви не з’являлися в наших місцях. Забуваєте давніх знайомих…
— Праця, справи, знаєте… — пузань схопив папірця і почав випручуватися з натовпу.
— А йому, отже, ви зарадити можете? — запитала Ніна.
— Громадянко, прошу вас востаннє: не заважайте працювати. У нього броня.
— У таких броня скрізь, — обізвалася якась жінка. — Вони без неї кроку ступити не можуть. Броня на випадок війни, броня в ложу театру, броня на автобус, залізницю чи літак, броня в сауну, броня на курорт, броня в готель. Броня, броня, броня… Хто її вигадав?
— Та отакі ж і вигадали.
— Цей, мабуть, і на цвинтарі вже забронював для себе місце…
— Аякже! На центральній алеї…
— І пам’ятник заготовив…
— Лишилося некролог підписати…
— Групою товаришів…
— Жлоб рогатий, — підсумував хтось.
— Самі ви жлоби рогаті, — огризнувся пузань і сів до столика заповняти анкету.
— Ходімо звідси, — сказав Станіслав. — Почалися наші поневіряння. Я так і знав…
— Не панікуй, Славку. Якось влаштуємось. — Оптимізм ніколи не полишав Ніну.
Вони вийшли у вестибюль.
— Що ж, Офелійко, доведеться ночувати в машині. Ночі тут теплі.
— До того ж у нас спальні мішки є, — підморгнула змовницьки, либонь, натякаючи на минулу ніч. — І невеличка практика. Я згодна.
— Але ж тобі соромно.
— Доведеться звикати. Минеться. А зараз давай займемося розшуками Козира. Може, він щось допоможе.
— Їдьмо…
На виході з готелю Ніну зупинила старенька, але жвава бабуся.
— Що, донечко, зупинитися ніде? — запитала, і Ніна здивувалася: що б це мало означати?
Ніяких знайомих у неї немає в цьому містечку, а тут на тобі — “донечко”. Що потрібно цій бабусенції?
— Ніде, бабусю. Наші місця вже зайняті. Заброньовані…
— Здалеку приїхали?
— Здалеку.
— Ви одна чи?..
— Удвох, — показала на Станіслава.
— Надовго? — допитувалася старенька.