Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 40

ГОЛОС НІНИ. Неймовірно.

ГОЛОС ГАРКУНА. От бачте, і ви починаєте сумніватися в правдивості моєї розповіді. Отак усі. Думають, що я вигадую, фантазую або несповна розуму. А для мене, вже тепер, нічого незвичайного немає. За 500 років після нас люди навчилися долати час, і їм не становило ніяких труднощів потрапити в той час, який їм був потрібен. Та я це зрозумів пізніше, коли пожив серед них. А тоді я й сам не вірив у це, думав, що завезли мене кудись на іншу планету — таким усе було незвичним, хоч пізніше дедалі більше переконувався, що я на цій таки нашій землі, у рідному місті, хоч воно невпізнанно змінилося, і тільки старовинні пам’ятки архітектури нагадували, що це воно, місто, в якому я народився і прожив тридцять п’ять років.

ГОЛОС НІНИ. Цікаво, який вигляд мало наше місто там у майбутньому?

ГОЛОС ГАРКУНА. Довго розповідати, моя люба принцесо. Але в загальних рисах воно описане в нашій повісті. Ми намагалися нічого не вигадувати — писали про те, що бачили. Вразила мене приземленість архітектури, довершеність ансамблів, транспорт, урівноважений ритм життя — без зайвої метушні та напруги. Тиша, спокій…

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, а що ви можете сказати про свого співавтора Олеся Козира?

ГОЛОС ГАРКУНА. Познайомилися ми з ним уже там, в ізоляторі, куди нас спровадили в перші дні перебування між людьми XXV сторіччя, або в суспільстві Космічної єдності, як вони його називали. Потішний чолов’яга. Але то окрема розмова. Ми разом проходили карантин, нам робили різні там прищеплення, словом, все як належно. Там ми і подружилися, про всяк випадок обмінялися адресами, адже ніхто з нас не знав, що чекає на нас завтра і чи зійдуться ще наші дороги, хоч нам гарантували повну безпеку і повернення додому. Він не з нашого міста, мешкає у курортному приморському містечку, тож після повернення запросив мене до себе погостювати, відпочити, оздоровитися. Я поїхав. Ми довго бродили берегом моря, купалися, смагли на південному сонці, вели безклопітне життя, згадуючи наші незвичайні мандри. Саме тоді й виникла ідея написати повість, аби розповісти людям про все, що ми знали. І ми її написали.

ГОЛОС НІНИ. У вашій повісті під заголовком стоїть слово “меморабілія”. Це що, жанр?

ГОЛОС ГАРКУНА. Це чомусь нині незаслужено забутий вид літератури. Власний переказ із чужих слів. А ми й писали, так би мовити, з чужих слів, оскільки користувалися щоденником Ілонки, записами Терена (нам подарували по примірнику, коли ми поверталися додому), використовували розповіді людей, з якими доводилося зустрічатися, і певно ж, у нашій повісті не обійшлося без авторського “ми”. Але власної вигадки, домислу там мало. Ми намагалися дотримуватися достовірності.

ГОЛОС НІНИ. Ви хочете сказати, що все написане вами — правда, а герої мають своїх прототипів?

ГОЛОС ГАРКУНА. Стверджувати, що все написане нами — правда, не можна, бо ми не знаємо наскільки правдиві першоджерела, якими користувалися. Але те, що бачили самі, відповідає дійсності в міру того, як ми зуміли її відтворити. Та й що таке художня правда? Це достовірність, яка за певних умов може стати дійсністю. І не більше. А герої наші — конкретні люди. З цілком зрозумілих причин ми змінили їхні імена та прізвища. Інакше нам не уникнути б халепи. Адже ще й досі живі люди, котрі знали тих трьох пацієнтів, яких ми піддали анабіозу, та і вони ще й досі лежать у своїх морозильниках, дочікуючись слушного часу. Що з того вийшло, знаємо лише ми з Олесем Архиповичем, та, власне, ми й повість писали для того, щоб попередити людей про долю тих трьох нещасних, але, бачте, нам ніхто не повірив, сприйнявши наше письмо за вигадку. Що ж. Людям властиво сумніватися. А тут ще й випадок неймовірний, то як не засумніватися. Та ми свою місію виконали: розповіли про те, що довелося спізнати, побачити, почути волею випадку. Думаю, саме з цією місією ми й побували там, у людей ХХУ сторіччя.