Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 39

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, невже й справді вони нічим не відрізнялися від нас?

ГОЛОС ГАРКУНА. Кажу ж нічим. Люди як люди. Але слухайте далі. До мене в каюту крізь люк протиснулися ті троє. Бородатий підійшов до стіни, натиснув на якусь кнопку, стіна розсунулася. Він пірнув у чорну дірку, через хвилину-другу з’явився знову, несучи під рукою скафандр. “Одягніть! — наказав, поклавши скафандр на підлогу. — І приготуйтесь до подорожі. У нас залишається мало часу”. Мене швидко роздягли, облили одяг якоюсь рідиною, і він розчинився, випарувався через люк, наче його й не було. Моє тіло теж оббризкали чимось пахучим і холодним, а потім обмундирували в скафандр, на голову наділи шолом, вмостили у фотель, в якому я зручно напівлежав, руки й ноги прив’язали до спеціальних поручнів. “Так буде краще, Антоне Карповичу, — сказав бородань. — Відпочивайте, почувайте себе як удома і не турбуйтеся. З вами нічого не станеться. Ми за вас відповідаємо головами. Все. Щасливої дороги”. І зникли. Я залишився сам. Невдовзі люк зачинився, фотель піді мною здригнувся, легенько завібрував, мої скроні щось стиснуло, я заплющив очі й далі не пам’ятаю нічого. Не знаю, скільки минуло часу, а коли отямився, побачив ту ж саму галявину в лісі, тільки дещо просторішу, дерева стояли тепер далі, утворивши півколо, що двома кінцями виходило у відкритий простір поля, на якому тужавими сплесками хвиль вітер гнав до обрію золотаве колосся пшениці. Я лежав на траві під розлогою старезною сосною в оточенні незнайомих мені людей, що з цікавістю розглядали мене, немов якусь викопну доісторичну істоту. “Де я, що зі мною діється?” — запитав у них, намагаючись осмислити все, що сталося. “Нічого особливого, — підійшов ближче бородань. — Ви потрапили всього-на-всього у XXV сторіччя. Не втомилися, мандруючи в часі?” Почував я себе добре, наче після міцного сну, але незрозуміла тривога охопила все єство, я тримався непевно, не знав, вірити чи ні словам бороданя, бо все це було схоже на якусь незрозумілу гру. Корабля, в який мене затягли, не було й близько. Моє тіло обтягав не зовсім зручний скафандр. Я звівся на ноги, ступив крок, другий. Ні, все гаразд, час кінчати з цією химерією та йти на розшуки своїх, а то ще, чого доброго, поїдуть без мене, і тоді спробуй дістатися з цього лісу — рейсові автобуси звідти не ходили. “Ось що, дорогенькі мої, — звернувся до людей, — пожартували, й досить, мені пора збиратися додому, поки не пізно”. — “Ніхто з вами й не думав жартувати, — знову озвався бородань, — але ви не хвилюйтеся, все буде гаразд, шановний Антоне Карповичу. Скидайте скафандр та перевдягніться ось у цей костюм. — Він поклав переді мною світлий старанно випрасуваний костюм, легку сорочку і новенькі черевики. — Приведіть себе в порядок і ходімо з нами. Автобусів у нас немає, до міста полетимо дещо незвичним для вас транспортом — геліобусом. Там на вас чекають”. — “Що?” — все ще не вірив я у примхи долі. Та що вдієш… Довелося повірити.